Генрі Міллер, «Тропік Раку» (1934).

Книгу довго не видавали на батьківщині письменника, а потім, коли в 1961 році це нарешті сталося, забороняли в багатьох американських штатах. Опублікований 1928 року в Італії роман британця Девіда Г. Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей» теж викликав осуд через наявність у тексті відвертих сексуальних сцен. Але скандал вщух досить швидко, бо, якщо теоретично піддати ці сцени купюрам, загальний сюжет від цього не надто постраждає, просто зникне певна прямолінійність. Натомість у Міллера секс вплетений у текст і редагуванню не піддається: або видавати повністю, або не видавати зовсім. Герой «Тропіка Раку», альтер его автор, американський експатріант, сексом живе, через його призму все сприймає. Чого варте хоча б порівняння монотонної застільної промови з витягуванням величезного пеніса та сечовипусканням. Тим не менше, сьогодні навіть у консервативних Штатах Міллер має масу епігонів, а введення довколишнього світу в сексуальний контекст уже нікого не шокує. Чуттєва й брутальна складові сексуальності «Тропіка Раку» давно вже замінені візуальними ефектами. Хоча порівняти себе з Генрі Міллером вважає за потрібне кожен нинішній співець міського дна. На свою користь, звісно...

Вільям Берроуз, «Голий сніданок» (1959)

Готуючи читачам свій незвичайний «сніданок», автор, один із лідерів «бітництва», пропонує замість аперитиву щось на зразок передмови, де пояснює: слово «голий» у назві означає не людину без одягу, а миттєвість, котра застигла на кінчику виделки перед тим, як ви відправляєте наколотий на неї власний сніданок до рота. Далі - миттєвості життя наркомана Вільяма Лі, котрий намагається звільнитися від обмежень, що дають різні залежності: алкогольна, наркотична, сексуальна, мовна та бюрократична. Текст «Голого сніданку» міг би проілюструвати Сальвадор Далі, адже Берроуз пропонує сюрреалістичну суміш, серед інгредієнтів якої - наркотичні галюцинації, одностатевий секс та навіть канібалізм. Але після того, як примірники роману кілька років конфісковували на митниці як зразки порнографічної продукції, ситуація змінилася з точністю до навпаки. «Голий сніданок» став останнім художнім твором, який у США визнали непристойним та довкола якого було розпочато судовий процес. Берроуз став гуру для тих, хто своє банальне невміння писати та розповідати історії вирішував прикривати сюровими галюциногенними сумішами. Те, що нині важко когось шокувати описом одностатевого сексу - не в останню чергу заслуга автора «Голого сніданку». А власні (часто - переспівані з Берроуза) наркотичні трипи виписує нині кожен сучасний апологет «потоку свідомості».

Бертран Бліє, «Ті, що вальсують» (1972)

На вуличному французькому жаргоні термін «вальсувати», вжитий на певну адресу, означає, що ця людина - «мудак». Книга з такою назвою на обкладинці сама по собі порушувала табу. Тож не обов´язково її після цього ще й читати. Проте заборонити епатажний роман у ліберальній Франції, особливо після молодіжних бунтів та соціальної революції 1968-1969 років, ніхто не наважувався. Роман Бертрана Бліє, вихідця з акторської родини, якому на момент публікації книги ледь перевалило за 30, виразив та відобразив усі тогочасні суспільні настрої, причому не добираючи слів. Двоє героїв вештаються без діла, чіпляються до людей, шокують буржуазію своїми вчинками (наприклад, можуть попросити молоду маму з немовлям дати посмоктати груди) та загалом нагадують типові чужорідні тіла, котрі потрапили в здоровий організм. Але чим далі йде оповідь, тим чіткіше розуміння: навіть у абсолютної свободи є межа; ті, що танцюють вальс, це прекрасно розуміють, а отже єдині справедливі обмеження - це ті, які вони накладуть на себе самі. Згодом дикуваті, але симпатичні хлопчики, котрі конфліктують з суспільством споживання, клонуються, доповняться такими ж дівчатками, і тепер маститі критики, в тому числі - українські, частіше говорять про втому від показового нонконформізму послідовників Бліє.

Юрій Андрухович, «Рекреації» (1992)

Ставши на початку 1992 року хрещеним батьком та провісником нової української літератури й визначивши дороговказ для вітчизняного письменника, Юрій Андрухович хоч не відразу після «Рекреацій» (до початку 2000-х років книжки в Україні просто не видавалися), але все ж таки породив послідовників, аби вони потім самі себе поховали. Твір про молодих українських поетів, котрі понад усе на світі люблять себе та вчиняють п´яні бешкети на міфічному Святі Воскресаючого Духу в карпатському містечку Чортопіль, був сприйнятий старшими читачами в Україні та за кордоном як наруга над святинями, повалення системи цінностей, знущання над мовою. Особливо гостре неприйняття викликають невеличкий епізод на початку, в якому Марта, дружина талановитого поета Мартофляка, іде в брудний жіночий туалет, та епізод під фінал, коли ця ж сама Марта задовольняє себе в ванні. Опоненти наполягають: Андрухович лише намагається в такий спосіб подолати комплекс меншовартості, пропонує нову форму сучасної літератури, наслідує традиції української бурлескної літератури, та апелює до «Енеїди» Івана Котляревського. Але те, що в 1992 році разом зламало жанрові, стилістичні та мовні табу, за 20 років уже мало кого з читачів надихає.

Володимир Сорокін, «Голубе сало» (1999)

Після публікації «Голубого сала» Сорокін став чи не єдиним російським письменником, чиї книжки купували для публічного спалення. Такого не було навіть у царській Росії, а після Гітлера книги по обидва боки земної кулі так демонстративно, показуючи ненависть до їхнього автора, не палили ніде. До Сорокіна в Росії ніхто не намагався настільки відверто знущатися з радянських історичних постатей та літературних класиків: саме з клонованих тіл останніх добувають голубе сало - субстанцію, котра робить життя вічним. Якби йшлося про звичайну пародію, скидання кумирів минулого, або політичні чи літературні анекдоти, реакція навіть освіченої публіки такою б не була. Але коли вчорашнім «совкам» показують статевий акт між Сталіним та Хрущовим, тут уже не до сміху. Тим не менше, лише за десять років в Росії офіційно визнають автора «Голубого сала» видатним письменником, «День опричника» та «Цукровий Кремль», де використовуються майже всі прийоми з «...Сала», навіть похвалять, а субстанцій, котрі продовжують життя, у літературних текстах з`явиться аж надто багато.

У серпні 1955 року у паризькому видавництві «Olympia Press» вийшов друком роман Володимира Набокова «Лоліта». Твір, написаний англійською мовою заради заробітку, став у результаті чи не найвідомішим романом російського класика. Адже Набоков із «Лолітою» крім цього став у ряд письменників, котрі протягом ХХ століття свідомо чи підсвідомо порушували табуйовані на той час теми. Згодом такі «літературні революціонери» знаходили послідовників, порушення табу стало спочатку правилом, далі - нормою, і нарешті - впритул наближалося до кітчу. А читачам після чергового «клонованого» зухвалого тексту все одно хотілося звернутися до витоків. «Коментарі» згадали кілька класичних прикладів першоджерел.

Андрій Кокотюха