Небагато сучасних іноземних письменників відкриті українському читачеві в усій своїй творчості. Тепер до таких приєднався Ден Браун. Торік харківський книжковий «Клуб сімейного дозвілля» випустив останній його роман «Втрачений символ» (переклад вийшов лише на кілька місяців пізніше від американської презентації), а нині опубліковано перший роман цього автора — «Цифрова фортеця» (1998). Раніше з’явилися українські переклади славетного «Коду да Вінчі», «Янголів і демонів» та «Точки обману». Отже, маємо усі п’ять творів Брауна, які ілюструють технологію сходження до бестселерних висот.

Утім рання «Цифрова фортеця» цікава далеко не самим аналітикам літпроцесу. Цей класичний трилер не розчарує шанувальників жанру: коли на чотирьохстах сторінках карколомно розгортаються події однієї доби — це не абищо. Особливо на нашому безриб’ї: коли говорити про здатність українських авторів творити повноцінну трилерну напругу, то можна згадати хіба Яна Валетова та Петра Катериничева.

Щоправда, першодрук не став бестселером в Америці, хоч продавався успішно, а надто — повторним накладом після тріумфального «Коду да Вінчі». Чому ж ця книжка не стала там хітом? Здається, причина саме у жанровій «класичності»: як на збалуваного заокеанського читача — занадто все за схемою. Отже, трилерна гонитва: кошмар наздоганяє персонажів (для читача вітчизняної прози, повторюся, — це здебільше екзотика). Лише в одному місці відчувається перебір «кривавого натуралізму» — в подальших творах Ден Браун собі цього не дозволяє.

У «Цифровій фортеці» сюжетом рухають випадковості, які, проте, обов’язково залишають свої сліди. У подальших творах наш автор схиляється до того, що ці сліди-знаки свідчать про зумовленість подій, а отже, для розгадки сюжетної таємниці треба лише довіряти символам. Відповідно змінюється головний герой. Якщо у першому романі цей університетський професор є лише лінгвістом, знавцем шістьох мов, то — починаючи з «Янголів і демонів» — він стає семіотиком, спеціалістом з розкодування символів (до речі, італійський бестселерист Умберто Еко — саме професор-семіотик).

Вже у першому романі Ден Браун заявляє свою головну думку: базований на вірі ідеалізм невідворотно мутує у фанатизм. І тоді виникає жахливе виправдання «допустимі жертви» (добре відоме нам із практики кривавого совєтського «полководця» Георгія Жукова). Інакше кажучи, окремих людей (цілком позитивних!) убивають заради загального добробуту.

Тут варто сказати декілька слів про тему «Цифрової фортеці». Саме так називається комп’ютерний код захисту приватних повідомлень електронної пошти. Зроблено його так, що неможливо розшифрувати. Навіть на суперкомп’ютері АНБ —Агентства національної безпеки США. І це означає, що надалі американська розвідка нездатна буде «читати» переписку терористів. Комп’ютер, який стежить за громадянами по всьому світі, — ясна річ, надсекретний. «Раціональне обґрунтування такої секретності було простим: уряд не може допустити сплеску масової істерії в разі оприлюднення правди; ніхто не знає, як відреагує широкий загал на новину про те, що минулого року групи фанатиків-фундаменталістів двічі робили спроби організувати ядерний вибух на території Сполучених Штатів». Та тут виникає можливість заміни демократії на тоталітаризм: «Але що трапиться, коли якийсь уряд у майбутньому не ставитиме на перше місце інтереси людей?»

Думається, що саме це фокусування на політиці завадило «Цифровій фортеці» свого часу увійти в лідери продажів — як для Америки, це занадто загальна тема. У подальших романах Ден Браун уникатиме прямих політичних інвектив; наголошуватиме не на корпоративно-державній, а на особистісній відповідальності людей, наділених розумом: «Цю інформацію тримають у секреті з тієї ж причини, з якої ми ховаємо сірники від дітей», — зазначає він у «Втраченому символі».

Як уже доводилося писати (див. «УМ» від 17.07.2010), Ден Браун переймається історією ідей — і в цьому сенсі пише науково-популярну літературу. У «Цифровій фортеці» він «обпікся» на політичній складовій — його тут не так хвилювала вкрай утаємничена історія АНБ («лише три відсотки американців знали про його існування»), як проблема морального вибору, засаднича для американської журналістики. За великим рахунком, цей роман — журналістське розслідування «іншого боку» офіційної версії подій, де автор «міг обстоювати обидві сторони стрічки Мьобіуса». І хоч у подальших романах Ден Браун повністю відійшов від технології журналізму, десь «в умі» він тримає розуміння, що «преса втомилася від цієї історії й невдовзі забула про неї», — а отже, треба писати не репортажі, а книжки.

«Цифрова фортеця» — це увесь Ден Браун «в архіві». Тут ми уперше подибуємо тему таємного синівства, ефективно використовуваного мелодрамою, чим він привертає до себе додаткового читача. Тут же уперше з’являється каліка, що мститься самому Богові, — теж відомий архетип (наприклад, Квазімодо Віктора Гюго). Ну, й варіації на тему Грааля — це головна фішка Брауна. У його інтерпретації це виглядає так, що головний персонаж «відчуває себе атеїстом, який несподівано зустрівся віч-на-віч із Богом».

Ще раз: рецензована книжка не лише захоплює сама собою, а й дає уявлення про сучасний стан жанру «трилер».

Костянтин Родик