Збірка - дуже особиста. До неї увійшли нові, а також раніше не друковані поезії різних років. Вона «пересипана» фото з родинного альбому. Подарунок став цілковитою несподіванкою і пані Оксана, природно, розчулилася. Далі був мовчазний діалог мами й доньки: посмішки, сльози на очах, обійми... Аудиторія збагнула, що є свідком отого «вогнику дому», як написано в «Мадонні перехресть».

Щоб передати цю атмосферу, ми вирішили побудувати матеріал на фрагментах виступів Ліни Костенко, Оксани Пахльовської, Валерія Шевчука й решта присутніх. Наші ремарки тут зайві. Хіба що додамо уривок з інтерв´ю пані Оксани «Дню», яке незабаром вийде друком. Він - про її взаємини з Ліною Василівною, тому здався доречним.

Ліна КОСТЕНКО: - Як ви знаєте, панує думка, мовляв, зараз головне - економіка: дешевий газ, добробут народу, а потім розпочнеться розквіт культури. Неправда. Згадайте, коли створювалися великі твори. Не тоді, коли художник чи письменник перебував у найкращому становищі. Так, Сервантес писав «Дон Кіхота», живучи у трактирі з ласки трактирника, який сам вже потрапляв у боргову яму. Одначе Сервантес створив шедевр. Так от, гуманітарна аура нації повинна бути насамперед. (Одинадцять років тому я читала доповідь на цю тему в Києво-Могилянській академії. А гуманітарної аури нації як не було, так і немає.) Ясно, вона не вирішує всіх суспільних, соціальних проблем, але дає той ушляхетнюючий образ нації, що не соромно з´явитися у світі. Одним із найяскравіших спектрів оцього ушляхетнюючого образу є література. Моя ідея-фікс: література - та високовольтна лінія духу, яка проходить крізь віки. Донька Оксана у мене десь знайшла рядок, що то - високовольтна лінія Голгоф. Теж правда. Тому що люди, котрі по-справжньому присвячують себе культурі рідного народу, які знають, що роблять, часом за це розплачуються життям.

Ще одне - рух опору. Камю сказав, що світ ділиться навпіл: на чуму та її жертв. І наше завдання - не стати на бік чуми. Тому хочу нагадати, що в Україні була згадана високовольтна лінія духу. Коли чинився справжній опір системі. А він чинився завжди. Ще за часів Шевченка. Шістдесятники також становили високовольтну лінію духу і хотіли її передати наступним поколінням. Головне, щоб було кому взяти.

Як писав Василь Стус, була «малесенька шопта». То вже потім історія нас рубрикувала як шістдесятників. А після того пішли сімдесятники, вісімдесятники, дев´яностики, двотисячники. А далі що? Покоління не може розприділятися на десятиліття. Одним вистачає рік-два, щоби спалахнути, а іншим - і життя замало. Мікеланджело у свої 89 сказав, що пізнав у мистецтві тільки ази. Геній завжди пізнає тільки ази під кінець життя. Так що не вірте цій рубрикації. Краще оперуйте поняттями «плеяда» чи «когорта». Ми і стали шістдесятниками, тому що були когортою. Нас об´єднували спільні цінності та взаємоповага. Не знаю іншого покоління після нас, щоб так поважали один одного.

Далі. Нормальному письменнику треба народитися талановитим. От народилася талановита людина - і пиши собі. В Україні все ускладнюється: режими всілякі й мова, за яку треба боротися. «Язык, - казав Горький, - это первоэлемент литературы». А українцям потрібно боротися за свій перший елемент. Шістдесятники зробили багато в тій боротьбі. Особливо перекладачі: Лукаш, Кочур, Попович. Вони рятували мову в радянські часи! Певно ж, не для того, щоб нині її спускали на російський мат. Може, хтось думає, що це епатажно, цікаво. Це нецікаво. Я вам скажу, що все починається не з епатажу і скандалів. Справжні справи починаються із солідарності та поваги один до одного, чого тепер немає.

Коли шістдесятники вели оцю високовольтну лінію духу, дехто з них навіть загинув, дехто з них був заборонений, а дехто - не витримав, і це вдарило по особистих долях і творчості. Не судитимемо, а думатимемо. Насамперед слід думати, а то сьогодні такі швидкі присуди. Давайте будемо глибшими і поряднішими. Даль казав (дуже люблю цього благородного чоловіка): «Чая в своем противнике порядочного человека». Коли сперечаєтесь з кимсь, сподівайтесь, що він - чесна людина. Якщо ж ні, тоді вже ставте на місце й боріться. Бо не варто суспільство засмічувати ворожістю. Так от, шістдесятники боролися, а як треба було вже передати високовольтну лінію духу, то, власне, її не взяли. Настав час інший. Уже постала вільна держава. То чому держава, за яку покладено стільки людських життів, замість справжнього ставлення до себе, отримала пофігізм?! Чому, сказати б, був перекривлений Сосюрин вірш «Любіть Україну»? Комусь він здався смішним, і перекривили: «Любіть Оклахому». Долюбилися Оклахому. Ну, і що?

Був Симоненко, який писав, що «вибрати не можна тільки Батьківщину». Один письменник написав, а може, десь купити собі батьківщину. Для того, щоб купити нову, стару доведеться продати. Так нечесно.

Думаю, вас, молодих, це не зачепило, тому що істина прокладає шлях крізь покоління й віки. От коли шістдесятники прийшли, то між ними і 20-ми роками був провал - соцреалізм. Ми ж шукали ті 20-ті роки і з ними поєдналися. Зараз між нами й наступниками теж провал, тому що не любимо матерщину і комерціоналізм. Я чогось сподіваюся, що саме ваша генерація цю естафету прийме. Вона вже зовсім інша. Помітила, що їй не потрібні погані напрацювання.

Один кавказець сказав, що можна прожити без вугілля, а без гідності - ні. Білогвардійський генерал Корнілов також говорив: «Я ничего не боюсь, кроме позора России». Коли у нас з´являться люди, які нічого не боятимуться, крім ганьби України, тоді буде Україна. Я сподіваюся, що це будете ви, молоді. Продовження теми читайте в сьогоднішньому номері "Дня" на сторінці "Суспільство" в матеріалі Надії ТИСЯЧНОЇ