Не є винятком і його дебют у дитячій літературі – збірка віршів «Таткові нотатки», яку нещодавно презентували в Києві у Музеї літератури. У Білорусі вона досі світу не побачила – а її український переклад уже з’явився в київському видавництві «Грані-Т»! Сталося так завдяки Інтернету: викладаючи в соціальних мережах свої вірші для дітей, Хадановіч не лише привернув увагу білоруських мам, які «розтиражували» їх на інтернет-форумах, а й українського поета і перекладача Івана Андрусяка. Дотепні літературні забави невдовзі переросли в цікавий і неординарний видавничий проект.

Про книгу «Таткові нотатки», роботу над нею та призначення сучасної дитячої літератури ми спілкувалися на київській презентації, на яку Андрей Хадановіч приїхав разом зі своєю маленькою донечкою Оленкою.
– Друже, поділися секретом, як ти «здитинів» як письменник?
– На це питання може бути серйозна і несерйозна відповідь. Коли іронізувати, то прикмети старості незворотні: маразм, легка сентиментальність, при перегляді мультиків щось щемить у душі, пробиває на сльозу, думаєш про вічні цінності, поява перших весняних листочків пробуджує екстаз у душі... 
А коли говорити серйозніше... то відбувається те саме. 
Ми нещодавно з дружиною переглядали французький фільм «Бум» із тоді ще німфеткою Софі Марсо в головній ролі. Я згадав себе ровесником німфеток, коли співпереживав ніби «очима дітей». І раптом я на це ж поглянув «очима батьків». У кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона починає бачити світ, покоління та інші такі речі саме очима батьків. Мабуть, на цьому завершуються певні життєві етапи, дитяче самоствердження, зникає згодом епітет «молодий» до слова «літератор». Справді, я перестав бути молодим літератором. Бо в мене росте п’ятирічна літераторка і хуліганка, за яку – даруйте цей страшний пафос – я раптом відчув відповідальність. Це певно комплекс батьківських сентиментів. 
– Чи існує цікава білоруськомовна дитяча література?
– Читаючи своїй дочці книжки, я побачив, який мізер доброї дитячої літератури білоруською мовою. Який мізер перекладено білоруською. Яке нікчемне те, що є. 99 відсотків того, що існує з дитячої літератури білоруською, не відповідає моїм естетичним потребам. Мені простіше взяти якого-небудь Козлова з «Їжачком у тумані» чи Заходера і «з аркуша» перекладати це білоруською, ніж читати ті білоруські переклади, які існують. Я почав дивитись і на свої тексти як читач. Коли мене текст «не хапає», отже, я сам у цьому винний. 
У Білорусі дитячу літературу творять також Сєрж Мінськевіч, молодий батько, який почав писати дитячі іронічні поеми, наприклад «Кокос-марокос»; марокос – на перший погляд, звучить страшенно неполіткоректно, проте дуже весело й карнавально. Також дуже цікавою є творчість Вєри Бурлак, яка раптом з дорослих «хармсівських кошмарів» перейшла на дитячі так само «хармсівські кошмари». 
– Чи «зберігаєш» ти себе, дорослого, у собі, дитячому?
– Доросле творче «єство», в якому ти інколи приховуєш чи свій інфантилізм, чи розбещеність, також, виявляється, можна «адаптувати» до дитячої літератури. Мені направду дуже хотілося творити таку дитячу літературу, яка була б розрахована не лише на «правильних» дітей – «ботаніків», «окулярників». Мені здається, що вкрай бракує якісної літератури для дітлахів-хуліганів, для дітей талановитих, але розбишакуватих. Я сам колись був таким. І тепер, коли викладаю в школі чи в університеті, терпіти не можу студентів, які за тобою буквально записують кожне слово. Мені більше подобається, коли мене дражнять цікавими запитаннями. 
Я не хотів би, щоб моя донька виросла надто чемною, надто правильною, надто гонористою. Це все звичайне життя, і головне – не загнати дитину в якісь суворі рамки. Хоча дітки часто дуже погано поводяться, інколи певна пружинка чи стру́нка бринить дуже «непедагогічно» чи, скажемо так, на межі прийнятної педагогіки. 
– Чи погодишся ти з думкою, що межі між дорослою іронічною та дитячою іронічною поезією не існує, що вона дуже «органічно розмита»?
– Однозначної межі, поза сумнівом, немає. Ми з малою читаємо про гобітів Толкієна. Вона сприймає це як дитячий твір, хоча там є чимало дорослих моментів. Інколи, читаючи дитячу літературу, я помічаю такі моменти, про які не кожна доросла екзистенціальна література говорить чи навіть серйозна філософія, що наголошує на факті переживання своєї чи іншої смертності. Скажімо, Астрід Ліндґрен із її «Пеппі Довгапанчоха». Героїня, яка говорить про своїх померлих батьків: «мама в мене янгол, а тато – негритянський король». Хто коли кращі відповіді давав. Я, дорослий, плакав. 
– Ще один момент – мовний. Ми знаємо ситуацію в Білорусі. Як ти вважаєш – чи зробить «погоду» дитяча білоруськомовна поезія? Чи стане це модним трендом? Принаймні в урбаністичних середовищах.
– Вона вже стає дуже добре відомою у вузьких колах. Усе ж дуже важко це зробити без опори на певні інституційні моменти. Наприклад, я написав книгу віршів, виклав її в мережі, і її вже «порозтягали» по інтернет-форумах. Білоруські мами скачують вірші й читають своїм дітям. Але книга в мене, як і в 2002 році, знову виходить не вдома, а українською – у вас. Наш ринок не готовий видати так, як у вас, – у твердій палітурці, з кольоровими ілюстраціями, не на туалетному папері. Все ж таки мають бути дві речі – у дитячої літератури має бути свій ринок, а в нас поки що книжковий базар; а з іншого боку – як у кожній державі (наприклад, у наших балтійських сусідів – Литві, Латвії та Естонії), має бути системна державна підтримка власної мови, особливо коли в країні домінує мова сусідньої держави. Інакше не виживе книга і нормально функціонувати не буде. Наша теперішня держава має в керівництві здебільшого людей, які читати, мабуть, не вміють. 
– Чи можна ствердити, що Хадановіч стає класиком дитячої білоруської літератури?
– Я не можу бути основоположником чи класиком, бо чимало речей робилося до мене чи робиться паралельно. Але я сподіваюся, що кілька таких диваків, як я, створять якщо не моду, то бодай прецедент. Сподіваюся, що мої білоруські вірші з книги «Таткові нотатки» молоді мами братимуть з Інтернету й читатимуть своїм дітям. А незалежні видавці, навіть невеличкими накладами, будуть видавати якісні дитячі книжки. Крім того, є наші спільні кола в соціальних мережах, хай це 1 500 людей, але й це багато. Я загалом оптиміст. 

Анатолій Дністрвий