«Ран» — той випадок, коли ідею про те, що обкладинка і назва книги мають привертати увагу та інтригувати, втілено буквально. Загадкову назву сама Шувалова розшифровувати відмовляється. Тож читачеві залишається тільки фантазувати на тему «рани чоловічого роду», англійського «run» чи інших можливих варіантів. Так само неясне враження справляє обкладинка, єдине, про що вона свідчить недвозначно, — естетство, котрого й усередині книжки ви знайдете предостатньо.

Ірина Шувалова народилася 1986 року, вона вже досить багато виступала на всіляких поетичних акціях і фестивалях, публікувалася в українській і закордонній періодиці, її вірші з’являлись в іноземних перекладах, але «Ран» — її перша окрема книжка. Можна впевнено сказати, що вона абсолютно не вкладається у тісні рамки тих стереотипів, які вже встигли виникнути з приводу поезії цього покоління. Наприклад, Шувалова уникає верлібрів, віддає перевагу чітко римованій силабо-тоніці. Ще й посилює її додатковими ритмічними заходами на зразок повторів, пауз, тож тексти виходять одночасно і досить насиченими, щоб вимагати читання з паперу, і «звуковими», наповненими фонетичними ефектами. У її творах майже немає веселої екстравертної знущальності та епатажу. Як і особливих брутальностей чи фізіологізму. Словом, книжка «Ран» — найкращий доказ розмаїтості, неоднорідності, полістилістики молодої української поезії.

Вірші Шувалової чітко взоруються на традиції європейського «високого модернізму». Цьому, можливо, сприяє і перекладацька діяльність поетеси. Її світ — світ ускладнених асоціацій, певного міфологізму, архетипності, максимально об’ємних суто мовних ефектів. Та, безумовно, постійного внутрішнього драматичного напруження, з усіх можливих причин, в усіх можливих виявах.

тіло оси як гарячий бутончик смерті
містом не озираються йдуть дівчатка
ми камікадзе ми все завжди спочатку
під кімоно ми закохані і відверті
пальці вологі ноги до крові стерті
скоро асфальт заросте нами кожна латка (...)

або

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,
змії самотньо виходять із нір проти ночі.
а змієборці вдягають хітони хітинові,
густо і тяжко сурмою підкреслюють очі (...)

Інколи усе це призводить до приємного естетизованого трансу, підкріпленого талановитою і доречною образністю. А іноді трапляється, що й до надмірної не дуже веселої одноманітності.

Регістр лексики й реалій поезії Ірини Шувалової такий: мінімум «профанного», мінімум соціального, максимум «естетично перевіреного». Своєрідна спроба вибудувати високий стиль на матеріалі сучасної розсипчастої мови і реальності («забрати наверх усе»). І тут уже зовсім невипадковою здається наявність у кінці збірки натхненної риторизованої післямови Маріанни Кіяновської.

Ще один цікавий момент — «гендерна структура» поезії Шувалової. А точніше — її чоловічі образи. Здебільшого вони виразно пасивні, а то й тяжіють до позбавлення суб’єктності. Саме так часто виглядав образ жінки в тих поезіях минулого, до яких стилістично апелює Ірина Шувалова. Що ж, «Ран» — один із не дуже численних випадків, коли в цій уже політизованій сфері вдається плідно, а головне — красиво погратися.

Взагалі, слово «красиво» — мабуть, найбезсумнівніша характеристика, яку можна припасувати до цих віршів. А заразом і хороший привід їх почитати. 

Ірина Шувалова. Ран. — Київ: Смолоскип, 2011. — 144 с.

Олег Коцарев