Окрім традиційних для її поезії рис – безпунктуаційність, тяжіння до верлібрів, превалювання християнських тем та мотивів, відстороненість від соціуму та його проблем, герметичність, - додається ще й нова тематична віха – тварини з райського зоопарку.

Серед усіх перерахованих звірів пси і леви – це улюбленці. Ці тварини буквально переповнюють збірку, бігаючи сторінками книги і на мить захоплюють читацьку увагу:

будемо лагідні будемо спокійні лагідні й добрі

й веселі пси не триматимемо кривди на тих

хто на нас кричить хто нас виставляє за двері

хто змушує нас днями ходити голодними

не збережемо у серці зла до тих хто нас

зневажає хто з нас сміється мовляв подивіться

які ж оці пси нікчемні а може навіть дурні

бо я їх б´ю і обзиваю їх якнайгірше і виганяю

під дощ і сніг а вони все повертаються

радісно до мене біжать щойно я вийду надвір…(c. 6)

а ще я часом проситиму в лева розкажи мені

 бо ти більше знаєш ти так багато оббігав світу

ти більше від мене бачив як можна навчитися

бути добрішим і як можна берегти серце

як у тебе завжди таким дуже і дуже м´яким

і як ти леве вмієш вмістити в собі так багато світу (c. 20)

еозброєним оком видно, що ці звірі надто милосердні й добрі, аж занадто "християнські". Вони принципово не можуть покусати чи вбити. І дуже різко резонують з реальністю, природною поведінкою у своєму середовищі (лев, наприклад, хижак і кровожерлива істота). Поетеса ніби малює ідилію, в якій немає ніяких протиріч між світом людей та світом тварин. Ліричний герой просто насолоджується спілкуванням з чотирилапим другом, який є мудрим порадником у різних питаннях. Така ілюстративна поезія могла б стати окрасою катехизису або Біблії для дітей. Що ж стосується лева, то складається враження, що він перекочував зі Святого Письма, а не з фантазії поетеси. В ідеї гармонійного співжиття тварин і людей Б. Матіяш теж нема ніякої оригінальності. Ще у пророка Ісаї 11:6-9, 65:25 можна знайти цю ідею. У тексті “вірю що можна було би навчитися говорити” останні рядки поетеси майже збігаються з Ісаїними. А може вона брала цей образ зі Старого Заповіту… Тому, на жаль, зображення цих тварин пріснувате, казково-фантастичне, їхній характер занадто вигаданий й неприродній. Також поетеса не забуває написати про оленя (c. 32), ведмедя (с. 36), кота (с. 39), вовка (с. 41) тощо.

В іншій лінії книжки, яку умовно можна назвати "Розмови з Богом - 2", поетеса продовжує діалог зі Всевишнім (розпочаті в циклі "Розмови з Богом"). І знову лунають подяки, похвала Творцю за прожиті дні, за світ, у якому живеш, за всіх тварин:

дякую Боже що навколо нічого немає

 крім цього красивого і безмежного світу

дякую що кожен ранок стається таким

 простим і спокійним що просто розплющуєш

  очі в так багато світла і зажмурюєшся

 і знічуєшся і усміхаєшся і знову дивишся

  й бачиш небо землю дерева птаха

 що тремтить у повітрі бабку що перелітає

від листка до листка бджолу з лапками

 у пилку промінь що пробивається крізь

 листя лагідно й бентежно таку спокійну

 і добру довіру до всього до тебе щасливу

  й повну таку радість таку вдячність

таку любов просту й усміхнену (с. 40)

Поетеса, як завжди, намагається копіювати Священне Писання. Цей світ такий прекрасний, щасливий і всі у ньому добрі й гармонійні. Вона навіть не намагається його якось розфарбувати, надати нової барви. Саме така ідилічна одноманітність вбиває будь-який інтерес до її поезії та ліричного героя. Одноманітна форма поєднуючись з одноманітним змістом, змушує позіхати вже десь після 15 сторінки. Читач не напружує мізки, йому стає нецікаво від таких небесно-райських картинок. На жаль, нам смертним не збагнути ліричного героя Б. Матіяш, бо він зі своїм зоопарком давно вже переселився на небеса й живе високим. Поетеса не використовує усіх потужностей верлібру, не виходить за рамки біблійно-райської тематики, не створює чогось новаторського в плані форми чи змісту. Її пси покірні християни, які завжди все терплять й вибачають. Вони у неї неживі, бо вписані в схемку, штучно створені ситуації. Але ж від поезії навіть у християнському дусі хочеться чогось глибшого й осмисленішого. А поетеса, на жаль, нічого не може запропонувати, окрім блідих копій...

В поезії мисткині немає людей, стосунків між ними. Соціум з його проблемами взагалі не цікавить ліричного героя. Цей пласт залишається десь за бортом авторського осмислення. І не можна сказати, що її герой страждає чи від цього. Він органічно почувається в раю, серед небесних ідеалізованих звірів, під захистом могутнього Бога. Це своєрідна втеча в маленький світ, де все стоїть на своїх місцях, де тебе ніхто не образить, де казка – це реальність, де Бог – це друг, де звірі – це твої улюбленці. Поетка напрочуд вміло герметизує свій простір, куди не впускає нічого зайвого, нічого їй непотрібного.

Водночас ця позасоціальна позиція є найпривабливішою у книзі, бо допомагає зануритися, хоч і в нуднувато описаний, але в свій світ, який не забруднений всіляким постмодернізмом (у найгіршому розуміння цього слова). Сучасній людині вже давно не потрібен Бог, релігія стала формально-ритуальною, а традиція – це пережиток минулих епох. Виходячи з цих позицій, автор через поезію намагається сказати своєму читачу про втрачені цінності, втрачену віру в Бога. Без нав´язування, без проповіді, без дидактизму. Через власні переживання, через сповідально-інтимну манеру висловлювання.

Таким чином у нашій поезії і встановлюється різниця напрямів, естетик, ціннісних пріоритетів. І виграє у цій боротьбі читач, бо йому є з кого вибирати. Або він обирає серед тих, хто пише про секс, цицькатих баб, сперму, наркотики (це я про окремих постмодерністів). Або обирає традиційну поетику з релігійним християнським змістом. Хоча “абo” тут лише умовність…

Якщо ви хочете кудись вирватися з нашого житейського пекла, то припрошую вас у рай Богдани Матіяш. Де ви, можливо, отримаєте насолоду від спілкування із небесним зоопарком, а також з її улюбленим Богом.

Б. Матіяш. Твої улюблені пси та інші звірі / Богдана Матіяш. - Київ : Huss, 2011. - 60 c.р

Яр Левчук