Спогади Ірини Жиленко, безсумнівно, варті довгої розмови, й нині вона тільки починається. Так само вони варті уважного прочитання — і як документ внутрішнього життя поетки, і як своєрідна історія шістдесятництва. Історія не в розумінні сукупності суспільних подій, тенденцій, дат виходів книжок, причин і подробиць громадських акцій, арештів, а історія приватна, історія відчуттів, вражень, розмов, емоцій, краєвидів.

Текст «Homo feriens» складається з епізодів особистого щоденника поетки від часів її юності до сьогодення, із сучасних узагальнень і коментарів, а також віршів. Післявоєнне дитинство в Києві, в якому ще переважали маленькі будиночки та колективний міщанський дворовий побут; вибух «відлиги», коли стільки всього хотілося побачити, почути, прочитати, зробити; мертвотна брежнєвська стабільність, яка для активних людей часто оберталась утисками чи й репресіями; Чорнобильська катастрофа, її всеохопна паніка; повільне розгортання боротьби за незалежність і національне відродження; занепад дев’яностих, пізніші події — все це читач проходить разом з Іриною Жиленко, переживає її почуттями. І саме цей суб’єктивізм, невимушеність у такому масштабному тексті — найбільша перевага книжки.

Гадаю, кожен читач відзначить засадничу непафосність «Homo feriens». Її герої — живі люди. Це важливо, адже про шістдесятників дуже вже часто говорять і пишуть або надто урочисто, або надто недоброзичливо. У Жиленко ми побачимо не титанів і не антигероїв, а веселих, цікавих, закоханих молодих людей, котрі дорослішають і змінюються, кожен по-своєму, в не надто сприятливих (дехто — в геть нестерпних) життєвих обставинах.

Книжка не пафосна, зате надзвичайно сентиментальна. Емоції часто б’ють через край, тож із читанням «Homo feriens» варто бути обережним. Жиленко приготувала талановиту, але міцну суміш розчулення, розпуки, горя, радості, гумору та смутку. Зрештою, подібне можна сказати й про чимало її віршів.

Спогади Ірини Жиленко досить самокритичні як на рівні особистому, так і на рівні покоління. Поетка досить скромно ставиться до свого таланту, скрізь підкреслює, що не брала особливо активної участі в суспільній боротьбі. Що ж до шістдесятництва загалом, йому авторка закидає замкнутість, схильність до розбрату і до чорно-білої логіки «свій — чужий», спроби наглухо підпорядкувати мистецтво політичним потребам. Претензії ці не висловлюються в концентровано-викривальному вигляді, просто авторка не уникає та не замовчує таких моментів, а називає речі своїми іменами, як вона їх розуміє.

Недоліки й проблеми шістдесятництва, впевнена Ірина Жиленко, виростають із обставин появи на світ цього явища і цього покоління. Бо в культуру, в суспільне життя вони прийшли із зачищених, випалених сталінських років. Усе те, що було для їхніх однолітків не лише на Заході, а й навіть великою мірою в Росії очевидними, загальновідомими речами, безсумнівним контекстом, їм доводилося шукати, дізнаватися з нуля. Цілі пласти культури, історії були заборонені, викреслені, забуті зі страху самими українцями.

Тож одна з головних заслуг шістдесятників — саме повернення чи початок повернення забутих письменників і художників, прихованих історичних подій; спроба відкриття того, що робиться і робилося по той бік залізної завіси. Зрештою — постановка питання про людську, громадянську, національну гідність.

Важливе питання для Жиленко — художні здобутки її покоління. Книжка «Homo feriens» переповнена мистецькими враженнями, з неї легко зрозуміти, що читали, слухали, дивилися в ті роки. Ірина Жиленко товаришувала з багатьма митцями — від Алли Горської до Валерія Шевчука, її чоловіком був прозаїк Володимир Дрозд. У своїх спогадах Ірина Жиленко постає прихильницею самодостатності літератури, її права на незалежність від «злобы дня». Далеко не всі шістдесятники поділяли й поділяють таку позицію, та воно й не дивно: потреба заповнювати прогалини далеко не завжди сприяє вільному польоту, а історичні обставини часом вимагають саме публіцистичності. Втім, «Homo feriens» засвідчує принаймні неоднорідність шістдесятництва в цьому питанні. Це суттєво, адже суцільна публіцистична заангажованість творчості — один із головних негативних стереотипів про шістдесятників.

Так чи інакше, саме вони вперше за багато років стали обговорювати можливість вільної літератури, а дехто з них почав її втілювати. Отож шістдесятники певним чином заклали психологічне підґрунтя для пізнішого позацензурного розвитку, для нинішнього більш-менш мирного співіснування всього з усім. Але це не вберегло шістдесятників від конфлікту з літературними «дітьми» й «онуками». Його відгомін також можна знайти в «Homo feriens». Це взаємні образи та взаємне нерозуміння.

Не знаю, наскільки цікавими для читачів будуть подекуди невмотивовано напружені стосунки літературних поколінь. У будь-якому разі, книжка спогадів Ірини Жиленко в цілому допоможе якраз зрозуміти й відчути шістдесятників, тим, звісно, хто цього хоче. 

Ірина Жиленко. Homo feriens. — Київ: Смолоскип, 2011

Олег Коцарев