Олекса Білобров: Книжка написана по-живому після мого відрядження до Афганістану у грудні 2009 року. Навіть хлопчина, який намальований на першій сторінці книжки - це реальний хлопчик з ущелини Хазара афганської провінції Панджер.

Здебільшого я намагався зобразити ті події, які відбувалися насправді. Я спілкувався з багатьма афганськими хлопцями, чиї батьки воювали свого часу проти СРСР. Спілкувався з нашими колишніми полоненими, які там залишились, прийняли іслам і досі там живуть. І тому, звичайно, багатий досвід я переніс на сторінки цієї книжки. Вона написана для хлопчиків. Вони як чистий лист, і що ми закладемо у свідомість цих хлопців, те і буде.

ВВС Україна: У вашій книжці відчувається здорова наївність. Є такий собі непереможний український супермен... Чи не здається вам, що для хлопчиків 14-15 років нинішнього покоління це занадто наївно?

Олекса Білобров: Я виступав і в школі з цією книжкою, і перед студентами (а я викладав у Залізничному університеті), читали книжку і магістри та бакалаври університету імені Шевченка, факультету психології. Вони не кажуть, що це наївно. Навпаки, кажуть про те, що у книжці багато того, чого не вистачає нашим хлопцям.

ВВС Україна: Вражає розмаїття мов, які ви там вживаєте. Скільки мов живе в цій книжці?

Олекса Білобров: У книжці я пишу про те, що афганські хлопчики і дівчата, і взагалі афганці - це природжені лінгвісти. Вони дуже швидко запам´ятовують мови. Насамперед, мови окупаційні. Свого часу, коли Англія там програла три свої криваві експедиції, у одній із яких, до речі, брав участь Редьярд Кіплінг, так от тоді місцеві жителі чудово розмовляли англійською.

Потім, після того, як пішли англійці, прийшли радянські, "шураві", як вони називають, і майже вся країна заговорила російською. Після того, як пішли радянські війська, там, де стоїть американський контингент, говорять англійською. Де стоїть німецький контингент, - німецькою і так далі. Тобто, вони дуже швидко навчаються. З письмом гірше, звісно.

ВВС Україна: Скільки мов знає ваш головний герой?

Олекса Білобров: Порахуємо. Англійська, німецька, російська, українська, пашту, дарі, фарсі і тюркські мови. Виходить, близько десяти.

ВВС Україна: Чи це реально взагалі, щоб звичайний хлопчик з Афганістану, дитина, яка народилася у війні, у війні жила, - знав стільки мов?

Олекса Білобров: Реально. Бо це його життя. Розумієте, вони мають якось виживати у тому середовищі, їм треба знати мови. Насамперед, окупаційні. А звичайно, коли в кишлаку живуть представники багатьох національностей, хлопчик починає вивчати мови - пашту, дарі, фарсі. Зрозуміло, що вони близькі між собою. І у тюркських мовах також багато подібних слів. Тому це для них природне явище, це не є проблемою для них. Це для нас проблема.

ВВС Україна: Ви подаєте досить багато країнозначних деталей - про Афганістан, Німеччину, а також Польщу та Україну. Ви жили в Німеччині?

Олекса Білобров: Так, три роки, у містечку Дернау. Саме воно й описане у книжці. Насправді в усіх країнах, що описані у романі, я жив. 

ВВС Україна: Ви задумували з самого початку зробити такий краєзнавчий калейдоскоп? Чи це книжка вас завела, герої завели туди?

Олекса Білобров: Я ще хотів, щоб була пересадка в аеропорту Дубаї, де я теж бував у відрядженні. Арабські Емірати мені дуже подобаються. Але редактор не погодився, тому Арабські Емірати не потрапили на сторінки книжки.

ВВС Україна: Подружку головного героя звати Настя. Україна закодована у шифровках як "Роксоланія". Чи це у вас така тремтлива історія про українську Роксолану, чи це якось вийшло випадково?

Олекса Білобров: З Роксоланою, чесно кажучи, вийшло, не дуже випадково, це псевдонім однієї жіночки, яка зараз працює в Америці. Вона літературний редактор і коректор, і ми з нею дуже щільно спілкуємось.

А Настя - це ім´я моєї доньки, яка, до речі, має багато спільних рис із головною героїнею. Вона зараз живе у Франції. Цей образ мені дуже близький, тому я вклав свою любов до своєї дитини, яка теж має проблеми, які і інші наші співвітчизники, живучи за кордоном.

ВВС Україна: У ваших героїв - неймовірна любов до України. Цей хлопчик, який ніколи її не бачив, також мріє про Україну. Настя, яка живе на Заході, також патріотка і, незважаючи ні на що, теж хоче жити в Україні...

Олекса Білобров: Знаєте, багато часу я жив, працював і воював за межами України, і кожного разу, коли я повертався, то я повертався саме в Україну. Тобто, що таке ностальгія за Україною мені дуже добре знайоме. І звісно, що всю свою любов до України я переніс на сторінки книжки, вклав в уста своїх героїв.

І ще одне, особисте враження, яке прийшло саме у 2009 році, після того, як я повернувся з відрядження. Не таємниця ні для кого, що коли повертаєшся з благополучних країн в Україну, то щось таке щемить, що щось не так, якось ми не так живемо. Єдина країна, з якої повертаєшся з полегшенням і трохи не цілуєш землю біля трапа літака, це Афганістан. Майже єдина країна.

ВВС Україна: Може, всім порадити їздити до Афганістану, у кого проблеми з патріотизмом?

Олекса Білобров: В Афганістані теж є чому повчитися. Наприклад, тому ж таки патріотизму, тому ж таки ставленню до власної країни. До речі, навіть дороги в Афганістані набагато кращі, ніж в Україні. Тому у тих людей є чому повчитися.