Цю книжку ужгородський парох Михайло Лучкай почав писати у 1831 році, після повернення з Італії. Очевидно, натхненний побаченою там протягом 14 благодатних місяців старовиною священик–інтелектуал заповзявся створити «Історію карпатських русинів», яка б розповіла світові про його народ і батьківщину. Саме тому писав латиною — мовою, зрозумілою тоді у всьому освіченому світі. Писав довго: останній, шостий, том його історії закінчується подіями 1843 року, наприкінці якого він і помер...

«Історiя» Лучкая вбралася у палiтурки лише зараз, завдяки видавництву «Закарпаття».

У шести томах своєї праці Михайло Лучкай висловив власне бачення історії краю від найдавніших подій. Задум гідний пошанування. Тим паче що автор щедро користувався різними джерелами, чимало з яких на даний час уже втрачені. Однак такій фундаментальній праці не пощастило: вона не була навіть надрукована. На Закарпатті не знаходилося фахівців, які б узялися перекласти її зрозумілою мовою. Зрушення настало, коли у 1962 році викладач латини Ужгородського університету Юрій Сак купив у студента рукопис ХІХ століття, який виявився... чернеткою роботи Михайла Лучкая.

Уже за Незалежностi Дмитро Федака, редактор видавництва «Закарпаття», який давно горів ідеєю видати працю Лучкая окремим виданням, звернувся з такою пропозицією до Ужгородського Національного університету, який єдиний у краї має викладачів латинської мови. Ректор Володимир Сливка поставився до такої думки з розумінням і навіть взявся фінансувати проект.

Так із 1999 року почали з’являтися на світ один за одним томи Лучкаєвої праці. Помер уже латиніст Юрій Сак, який переклав перший, другий та частину четвертого тому, давно спочив у Бозі Андрій Ігнат, який переклав третій том, відійшли у вічність Михайло Орос та Йосип Баглай, які брали участь у перекладі четвертого тому. А видання книжки все не могло завершитися. У 2004 році вийшов п’ятий том «Історії карпатських русинів» і настала довга пауза. Усі наступні сім років тривала робота над перекладом останнього тому багатостраждальної «Історії».

Нарешті викладачі–латиністи Оксана Барбіл, Емілія Швед та Олександра Яцків завершили свою працю, і в епопеї по–ставлено крапку: останній том видано.

Професор Дмитро Данилюк назвав вихід «Історії карпатських русинів» важливою подією в українській історичній науці. Він зауважив, що тоді як Ніколай Карамзін писав «Історію государства Російского», Михайло Лучкай писав історію свого народу, а не життєпис царів та можновладців.

А Дмитро Федака запропонував братися за переклад наступної книжки, що чекає свого видання вже скоро двісті років, шеститомної праці Іоникія Базиловича «Короткий нарис фундації Федора Корятовича», тим паче що перший том її вже майже перекладений.

***

Гортаючи шостий том, який містить чимало цікавого матеріалу про Михийла Лучкая, я натрапив на деякі істотні зауваження. Зокрема, чомусь перекладачі замість терміну «руський», який уживається у попередніх томах, почали послуговуватися словом «русинський», що є не тільки антинауково, а й антиісторично. Бо в ХІХ столітті прикметника «русинський» ніхто із закарпатців не вживав. Досить почитати Духновича, Довговича, Павловича та інших «будителів». Зрештою, сам Михайло Лучкай, відомий мовознавець, складену ним граматику назвав «Слов’яно–руською», а не «Слов’яно–русинською».

Тому такий недогляд зменшив приємне враження від останнього тому. Тим паче що політичні спекулянти будуть використовувати цю хибу зі своєю брудною метою.

ДУМКА

Нам потрiбен словник «нової латини»

Перекладач Олександра Яцків розповіла про нову наукову тему, на яку наштовхнула її робота над Лучкаєм кафедру класичної та румунської філології. Це укладення словника новолатинської мови. «Йдеться про пізню лексику, яка з’являлася у латині вже в останній час її функціонування. Такі два словники вийшли у Києві та Львові, вони спираються на видання Києво–Могилянської Академії та Польщі. Ясна річ, що в працях закарпатських вчених — Лучкая, Духновича, Довговича — чимало новолатинських слів, які беруть коріння з німецької та угорської мов. Укладення такого словника полегшило би подальшу роботу над латинськими рукописами», — вважає пані Яцків.

 Олександр ГАВРОШ