Як на мене, дане спостереження може слугувати чи не єдиним критерієм, що його вільно якось застосовувати до віршописання.

В чому ж полягає шаленство? «Поет поза програмуванням, виламується з програми, руйнує програми, а тому й шаленець». – твердить Неборак. І якщо розвивати цю «позапрограмність», то, найперше, поет має бути незадоволеним. По суті, це взагалі антисоціальна істота. Вона може кидати гранати у вікна адміністрації президента, а може сидіти на кухні і попивати чайок, маючи в сліпій кишці і президента і адміністрацію, але тоді ж там-таки опиняється все суспільство, що має якесь відношення до влади – себто сплачує податки, працює на державній роботі, користується водою з крану, громадським транспортом тощо. Поет у чистому вигляді всього цього не мав би терпіти. Проте всі йдуть на компроміси. Найчистіші поети не потребують писати, тому їх поетами ніхто й не називає. Ті, що пишуть – слабкі, бо потребують спілкування. Чи від того применшується значення їх текстів? Зараз будемо дивитися.

Упорядник антології Сергій Жадан вибрав серед десятків, а то й сотень авторів віршів свого покоління, десятьох поетів. Певна річ, є певна суб’єктивність, одначе, будучи найоб’єктивнішим, можна додати максимум ще з десяток імен і на тому треба спертися. Жадан спинився на цих і треба його вибір поважати, бо, знову ж апелюючи до Неборака, якщо є інші пропозиції, то їх варто втілювати, якщо вони того варті.

Крім того, імена авторів антології «Метаморфози» відомі всім, кому відома сучасна українська поезія. Розташовані вони за абеткою, і першим зустрічаємо Андрія Бондаря. Відтак знаходимо його вірші, які відзначаються легкістю, плинністю, невимушеністю і дотепністю:

«о дев´ятій прийшов хірург і сказав: «Встань і йди»

я встав і пішов

сцяти»

Бондар здебільшого описує побутові замальовки і всіляко над ними розважає, балансуючи між анекдотом і абсурдизмом. Мені незручно називати його тексти віршами, проте з приємністю називаю їх поезією. Можливо якраз на прикладі текстів Бондаря можна бачити різницю між цими часто ототожнюваними речами.

Сергій Жадан також дав свою добірку до книги і вона у книзі є. Це приємно, бо кому не приємно почитати нові вірші Жадана? Якщо я ще не казав, то скажу, що в антології тексти виключно нові, чи, вірніше, раніше не оприлюднювані. Жаданові теж вперше на очі втрапили, але таке враження, ніби всіх їх читав у попередніх збірках поета, лиш слова були у іншій послідовності і сюжети розвивалися в інший бік.

Наступна авторка, - Маріанна Кіяновська, - вишукано-львівська. Натхненна і освічена, - відсилає до міфології, релігієзнавства, історії, філології тощо. Красиві, грамотно заримовані мовні конструкції з якоюсь магічністю ритмічного наговорювання, що вводить у транс, та, водночас, схвильовує, а тому тримає у напруженні. Найбільше мені сподобався перший вірш з добірки:

«Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.

В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.

Я не можу без тебе - говорю твоїм листам,

Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі».

Вірші Олега Коцарева схожі на невеликі публіцистичні замальовки, такі собі поетичні «авторські колонки» з дещицею наївності, а подеколи навіть здивованості від тих чи інших проявів довколишнього світу. Верлібри дуже легкі і впевнені, навіть, жилаві. Римовані - дещо незграбні і прості за формою, але часом зворушують. Деякі навіть можуть бути пісенними текстами: «Значить, мовчки слова відчувайте, / Як летять повз майдани думки, / Пам´ятайте, любіть і страждайте. / В річці плавають згаслі роки».

Галина Крук, як на мене, чи не найцікавіша авторка з десятки. У її текстах справді відчувається «шаленство», про яке говорить Неборак. Межова відвертість чи навіть далі. А головне, без випендрювання і претензій на провокативність, бо занадто серйозна розмова ведеться. Крім того, відчувається постійна приреченість і песимізм, яким пронизані чи не всі вірші добірки: «життя насправді - це те, що ми втратили»; «всі слова, якщо вірити картам і пам´яті, - липові»; «рідкісна птиця любов / в таких недоступних місцях кладе гніздо, / що ні один орнітолог-лох не знайде»; «сонце знову сходить на манівці»; «час від часу я гірша від часу - я псую навіть те, що йому не під силу», - і це, радше, недолік.

Дмитро Лазуткін вирізняється тим, чого зазвичай намагаються уникати молоді поети - доволі традиційними формою і змістом. Це, здебільшого, ніжна «тонка» лірика, вочевидь, розрахована на дівчат старшого шкільного віку, або ще першокурсниць філфаку (старшокурсниці на таке вже не ведуться):

«ці небеса не варті твоєї присутності.

я вірю собі, тобі та від того не легше.

хочеться пити тебе, їсти з тебе черешні.

ніби усе як вперше, завжди як вперше...»

Проте, у Дмитрових творах відчувається тяглість традиції інтимної лірики Сосюри, Вінграновського, що малопритаманно для нинішньої української літератури. А якщо хтось і намагається, то, зазвичай, усе сходить до графоманії та епігонства, тоді як Лазуткін вміє тримати планку.

Богдана Матіяш, як на мене, відкрила в українській літературі категорично новаторський підхід до слова. У своїх текстах вона відмовилася від літературщини як такої, зуміла уникнути всіляких художніх засобі і прийомів, зосередившись на первинному значенні Слова - Богові. У її поезії зображено гармонійне співжиття Всевишнього, людини і звірів. На перший погляд, це утопія, але, насправді, авторка змогла знайти саме ту мову, на якій можна говорити і з Богом, і з людьми. А, найголовніше, можна порозумітися.

Тексти Світлани Поваляєвої здебільшого в руслі слем-поезії, що плідно розвинулася в останнє десятиліття. Побутові сцени, щедро всипані сленгом («- привіт Андрюха ну шо як житуха?»), зображуються з деяким шармом притчевості («і тоді вона знову подумала»), але відтак епатують до молодіжного середовища, вдаючись до романтизованих викличних гіпербол («ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо»).

Мар´яна Савка присвятила свою чи то поему, а чи цикл віршів «Пако. Сни» письменникові Юркові Покальчуку, котрий відійшов кілька років тому. Це ліричний твір, пронизаний сумом і любов´ю, проте важко говорити про літературну вартість текстів. Найбільш виразним видається останній шістнадцятий вірш із циклу, де пряма мова Пако:

«по чім каятись господи

каюсь був вітром

свічі гасив

тривожив спіднички дівчатам

каюсь вогнем був

розпалював в жилах пожежу

був я водою

топив своє серце невпинно

темінню був

розчинявся у чорному крику

але ж і світлом

що тихо тріпоче на віях

каюсь був вітром

був вітром»

Автор, який замикає десятку, - Остап Сливинський - навіює спокій. Його вірші розумні, етичні, естетичні, інтелектуальні, - себто мають все, чого лиш можна бажати од віршів. Інше питання: чого їм не бракує? Певна річ, давати якісь поради, справа невдячна, позаяк не годно бути жодних гарантій, що вони спрацюють, а може навіть будуть зайвими. Попри все, Сливинський той автор, який дає спонуку мислити і уявляти, а це вже немало.

Така золота десятка українських поетів останніх десяти років за версією Сергія Жадана. Можна лише припускати, хто з них увійде до сотні нашого століття, і кого подарують наступні десятки років, одначе процес триває, а тому не є застоєм, що, однозначно, вважатимемо за позитив.

Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років / Упор. С. Жадан. - Харків: КСД, 2011

Василь Карп´юк