Коли узяти на віру афоризм про те, що кожен прозаїк усе життя пише одну й ту саму книжку, то для поетів формула буде ще простіша: все життя пишуть щоденник. Поетичні збірки різняться між собою мало, бо укладаються зазвичай не під якусь тему–ідею, а суто календарно: все, що написалося поміж двома книжками. Та вірші фіксують не зовнішні події, а сплески внутрішніх реакцій на них. Дуже часто буває, що амплітуда якогось підсвідомого викиду настільки широка, що мимохіть підпорядковує собі тональність цілої збірки. Принаймні, для поезії Тараса Федюка — це правило.

Коли народжувалася його передостання збірка «Горище» (К.: Факт, 2009), поет зазнав шоку: відійшов у вічність чи не ближчий друг. Пам’ять здетонувала спогадами про раніші втрати. Розпач піднявся до критичної позначки, й на поверхні свідомості лишився тільки міраж з далекого юнацтва: «І навіщо мене послали по цигарки // а самі взяли й повмирали…». Депресія — «вже всього не хочеться» — відлунила у багатьох віршах книжки. Але збірка не перетворилася на історію хвороби, а радше є рецептом одужання — у смислі повернення до кращого в собі.

За великим рахунком, уся поезія Федюка — це нескінченні варіації мантр, покликаних захистити людину від агресії Часу. Рецензенти помітили це давно; ще 2003–го газета «Киевский телеграф» писала: «Тараса Федюка занимает, как истончается ткань бытия… Стихотворная речь становится суггестивной, переходит на бормотание и заговор… Изящная словесность устраивает проверку — так скрипачу–виртуозу предлагают сыграть на одной струне». В арсеналі Федюка–«цілителя» чимало засобів глибинної реабілітації. У «Горищі» це передовсім­ практики усамітнення, «мовчань самшити». Часом у своїх медитаціях він сягає майже йогівської досконалості: «Тут ближче до зими буває тихо // тут так буває що якби не дихав // то взагалі». Але найулюбленіший поетів спосіб самогармонізації — іронія. Або, як писав так само давно журнал «ПіК», «настроєво–рятівний напівгедонізм–напівепікуреїзм».

Можливо, «Горище» — найбільш сумна збірка поета. Але сам Федюків сум має дивну природу: які б гіркі констатації не малювало буття, автор майже завжди знаходить зачіпку для усміху. «Спочатку закінчується особисте життя // потім тобі дають кілька або одну нагороду // потім все стає добре все стає до пуття // і ти починаєш належати кефірові і народу». Ця якась Сенеківська упокореність зрештою стирає надто темні барви з довкружжя й інколи навіть провокує суто гумористичне сприйняття дійсності. Як–от, споглядання за ловінням слави колегами–літераторами, «байстрюками гутенберґа».

Наприкінці «Горища» Федюк повністю позбувається сумовитих інтонацій і відтворює себе у звичному іронічному тонусі: «Я ще гляну іздаля // випадково а не для». Тут варто звернути увагу на слівце «ще», яке є поетовим кодом світовідчуття. Настільки універсальним, що навіть поняття «горище», як усамітнене місце зустрічі з власною пам’яттю, раптом перетворюється на джерело, здавалося б, уже несподіваних постдепресивних бажань і прагнень: «Гори ще…». А в останній поетовій збірці — «Хуга» (К.: Гамазин, 2011) — матриця Федюкового оптимізму й поготів однозначна: «Вся історія життя: ще».

З одного боку, в новій книжці також не бракує похмурих картин: «Вітер зі снігом всередині — хуга», «ні об’єкта ні суб’єкта ні мороки ні мети». Словом, «закінчилась казка про // все про що вона буває». І лишається хіба — безбарвно доживати, бо «тепер мій щирий друже // ми — музейні експонати // нам дорожча гола правда // аніж з голими грудьми».

А з іншого боку — хто сказав, що та казка єдино можлива? Федюк, як завжди, пропонує різко змінити кут зору, відкинути начебто переконливі доводи досвіду («Господи Господи менше читати // томаса стернз еліота було»). І тоді світ навкруги знову стає молодим і яскравим, а часом навіть і химерно–карнавальним («свердлик у стіні співає // як в дурдомі солов‘ї»; «пахне матом сказатим пузатим ментом»). І повертається здатність роззирнутися весело, ніби потрапив у самісіньку середину анекдоту; деякі Федюкові «замальовки з натури» у книжці «Хуга» навіюють асоціації з розкутістю Подерв’янського. Наприклад, з «Кацапами»: «Пилюкою серпень закінчується і кружеля // і дачники мову російську товчуть у валізи // а я на балконі читаю собі василя // й на дачників зиркаю: мова могуча. Не лізе».

Та головне, поета не залишає ота ще–мотивація: «Ще скринька поштова — скрип // ще двері залізні — стук // ще кілька небесних риб // іще вислизають з рук». Життя — прекрасне: це хоч і банальна, а таки істина. Простий, але високоефективний антидепресант. Після його вживання не лячно й у дзеркало зазирнути: «Люстро–люстерко скажи // до якої точно дати // буде цей федюк мордатий // вранці в тебе заглядати?»

Іронія Федюка — річ вельми помічна, коли облягає сірість буднів. А проте йому відомий і ще один секрет активного довголіття: «Концерт скінчиться а твої пальці кохана ні». А це, в суті справи, саме та акупунктурна точка, яку здатен віднайти лише Справжній Поет.

Костянтин РОДИК