Вийшов друком український переклад політичної біографії лідера чеської Оксамитової революції.

Коли в грудні 2011 року помер Вацлав Гавел, це стало приводом обговорити роль і долю цієї людини навіть для українського герметично-постсовкового інформаційного простору. З усіх тих нарисів, колонок, есеїв і некрологів, здається, вималювався чіткий і стереотипний образ мудрого, високоморального письменника, сміливого дисидента, чистого політика, а то й просто «людини без властивостей», письменника (про твори якого майже ніхто нічого не знає), що помахом руки демократизував Чехословаччину, і – «нам би такого».

Звичайно ж, такий образ дуже далекий від живої людини. Та ось маємо нагоду виправити ситуацію – у видавництві «Темпора» вийшов український переклад біографічної книжки Даніела Кайзера «Дисидент. Вацлав Гавел», яка докладно і цікаво розповідає про життя Гавела з самого дитинства й до того моменту, коли він став президентом.
Я впевнений, багато для кого буде несподіванкою те, що Вацлав Гавел, за Кайзером, був абсолютно богемним персонажем. Уродженець респектабельної родини празьких бізнесменів, він загалом розчарував надії своїх батьків на продовження ділової династії, та, зрештою, в умовах підрадянської «народної демократії» на це й не було аж так багато шансів. Молодий Гавел обрав літературу, театр і мало чим обмежений спосіб життя. Про те, що він не був аскетом і пуританином, свідчить навіть фото на обкладинці книжки – перед нами життєрадісний, хитро всміхнений і тусовочний дядя з сімдесятих. А всередині можна вичитати чимало конкретніших речей. Наприклад, про нічні витівки п’яного Гавела і друзів. Про любовні історії, варті окремої, досить кумедної книжки, що могла б розгорнутися з фраз на зразок такої – «Олґа (дружина Гавела) жила зі своїм другом Кашпаром. Проте невдовзі Олґа розійшлася із приятелем, щоб зберегти шлюб (Вацлав страшенно ревнував Олґу), а Гавел ще після цього зустрічався з Воднянською 6 років. За даними Зденєка Покорного, остаточно вони розійшлися аж перед самим другим весіллям Гавела з Даґмар Вешкрновою».
За великим рахунком, Гавел тут потрапляє вже в поле дії іншого стереотипа – типового «анекдотичного чеха» гашеко-грабалівського розливу. Наприклад, Даніел Кайзер розповідає, як, уже будучи президентом, Вацлав Гавел на зйомках якоїсь різдвяної телепрограми мав спілкуватися з дітьми. І ось що він їм розповів про свою любов до справедливості та про захист слабших: «Я не був якимось силачем, але як тільки хтось когось ображав, я ставав поміж ними і не дозволяв, щоб слабші страждали. Знаєте, діти, коли ви допоможете комусь слабшому, то по вашому тілі розіллється таке тепле відчуття, як нібито… як тоді, коли перехилите чарочку». На жаль, події відбувалися не в прямому ефірі, і цей спіч із програми вирізали.
«Дисидент. Вацлав Гавел» також дає деяке уявлення про літературну діяльність Гавела, ширше від усталеного в нас формулювання «він був письменником». У загальних рисах схарактеризована естетична орієнтація його драматургії, переказано історію, за великим рахунком, випадкового міжнародного успіху. Цей успіх став у майбутньому запорукою політичної кар’єри Гавела. Він же приніс йому шалені, як на соціалістичну Чехословаччину, прибутки, дав можливість майже розкішного життя, котре, правда, чергувалося з такими поверненнями на грішну землю, як перебування у в’язниці.
І все ж головна тема книжки – дисидентсько-політична історія Гавела. Історія про те, як політика потроху опанувала талановитого естета і гульвісу. Спочатку він просто співчутливо ставився до ліво-опозиційних поглядів. Потім наповнювався скепсисом до провідних політичних доктрин та «державного мистецтва» соцтабору. Тоді виступив на захист розігнаного літературного видання (розігнаного, треба сказати, не по-радянськи м`яко), опинився серед засновників правозахисної ініціативи «Хартія 77». Став політв`язнем. До речі, Даніел Кайзер зображує Вацлава Гавела зовсім не залізним непохитним дисидентом, а людиною, котра у своєму протистоянні з владою часом хиталася, сумнівалася, іноді йшла на не завжди привабливі компроміси. Так, багато хто сприйняв як зраду підписання Гавелом заяви, що він не братиме участь у роботі «Хартії 77», фактично в обмін на звільнення. Але після другого арешту і в справжньому ув’язненні він уже тримався твердо.
Кайзер детально описує й початок Оксамитової революції, те, як майбутній президент поступово й невпинно ставав координатором революційних подій, не маючи, однак, за собою організованої сили (в цьому його відмінність від, скажімо, Леха Валенси). Мало того, коли масові демонстрації змусили комуністів зректися влади, Вацлав Гавел не мав помітного рейтингу, і його представники мусили вдаватися до складних переговорів, щоб добитися його обрання у парламенті.
Є в книжці місце й для аналізу політичних поглядів Гавела. Такої собі суміші скепсису до мейнстримних доктрин, спроб вибудувати власну утопічну концепцію і подекуди вельми цинічної «реальної політики». Даніел Кайзер – на цьому треба наголосити окремо – зовсім не ідеалізує свого героя, хоч і ставиться до нього з неприхованою симпатією. Він пише доброзичливо, але й виважено. Не приховує прорахунків і всіляких не надто гарних вчинків Гавела. Багатьом біографам тут варто повчитися в Кайзера.
Що ж до українського перекладу, загалом він цілком жвавий і читабельний. Правда, не завжди як слід вичитаний. А в цілому книжка «Дисидент. Вацлав Гавел» – то безперечно чудове доповнення вітчизняної «біографічної полиці», що над нею ще працювати й працювати.

Олег Коцарев