У тата вчора був день народження. Сам він до подібних речей ставиться без інтересу та ентузіазму, тож і я обмежився привітанням по телефону.

А потім подумав - двадцять років тому, коли я вважав себе цілком дорослою і сформованою особистістю (щоправда, багато хто цієї моєї думки не поділяв), він був ще зовсім молодий і сповнений сил та бажання щось робити. А двадцять п´ять років тому - тим більше.

Це така дивна і дуже вдячна річ - заставати своїх батьків у всьому їхньому життєвому злеті, причому спостерігати за цим не з точки зору малої дитини, цілком від них залежної, а з погляду теж доволі дорослої людини, котра вже робить якісь перші серйозні кроки і, відповідно, змушена за них відповідати.

Дивна вона тим, що руйнує звичне усталене уявлення про стосунки дорослих самодостатніх батьків та малих безпомічних дітей.

А вдячна, відповідно, тим, що дозволяє вчитися на безпосередніх помилках та відносних успіхах близьких тобі людей, дозволяє бачити зблизька, не з дитячої розмитої перспективи, а з цілком короткої дистанції, весь механізмфункціонування справжнього дорослого життя, в якому ти тепер теж береш повноцінну участь.

Це велика удача, котра випадає далеко не всім - спостерігати за своїми батьками тоді, коли їм добре, коли вони почуваються упевнено й спокійно, коли вони реалізовані й затребувані, коли в них є друзі, котрі їх люблять та поважають.

Потім обставини можуть змінитись - вони старішають, ти теж не стаєш молодшим, в їхньому житті трапляються події, події, зазвичай, не надто позитивні, вони випадають із галасливого, яскравого й безберегого життя, зупиняються на узбіччі в очікуванні старості й перепочинку.

І ти якоїсь миті розчаровано усвідомлюєш, що минула, виявляється, чимала кількість років, і вони встигли за цей час постаріти, і навіки попрощались із якимись своїми мріями, змирились із певними своїми поразками, щось навіки втратили, від чогось категорично відмовились, стали тихими й заспокоєними.

І тобі навіть може здатись, що це поразка, що це конформізм, відмова від чогось принципового, здача стратегічно важливих позицій, ситуація, варта розчарувань та відречень, і ти дивишся на них, не пізнаючи і не погоджуючись, і не можеш зрозуміти, як же так, що ж сталось, чому вони раптом зупинились і відмовились від продовження цих захопливих перегонів.

Має минути якийсь час, ти сам маєш до певної міри подорослішати, чи навіть постаріти, аби, зрештою, зрозуміти, що за їхньою поведінкою немає нічого, крім мудрості й утоми, а у тому навряд чи можна прирівнювати до поразки, утома підстерігає кожного з нас там, де ми на неї менше за все очікуємо.

Я люблю згадувати своє дитинство. Власне, не тому, що воно було особливо щасливим (хоча воно, безперечно, було особливо щасливим), а тому, що там - у моїх дитячих спогадах, у моїх підлітковій пам´яті - вони, мої батьки, ще зовсім молоді й упевнені в собі, майже завжди усміхнені, а навіть якщо й не усміхнені, сміх все одно чується десь поруч, оскільки сміх завжди лунає там, де збираються впевнені в собі сильні люди, котрі твердо стоять на ногах, котрі мають чим зайнятись і мають про кого дбати.

Я завжди, коли приїжджаю до батьків, переглядаю сімейні фотоальбоми, пізнаючи на загальних знімках серед бідних післявоєнних дітлахів своїх майбутніх батьків, спостерігаючи від фото до фото за їхнім дорослішанням, за їхнім входженням у доросле життя, за змінами в їхньому одязі, взутті й поглядах. Я кожного разу з радістю пізнаю себе на руках у мами, я кожного разу з утіхою розглядаю себе поруч із татом, мене тішать їхні галасливі веселі компанії, мене зворушує їхнє, лише мені помітне старішання, їхні зморшки й їхня сивина.

Мені не видається все це надміру сентиментальним, оскільки я бачив усе це на власні очі й можу потвердити - саме так усе й було, саме так ми й жили - вони справді старішали, і їм це навіть личило, оскільки старішання свідчило про те, що все відбувається так, як і має відбуватися - у батьків ростуть діти, у дітей старішають батьки, головне, що всі вони тримаються разом, як це і має бути, знаючи, що ніхто з них не стає молодшим, проте всі стають досвідченішими.


І ось тепер, коли йому виповнилось 67, я думаю - багато це чи мало? Мабуть, дуже багато. В нашій країні це особливо багато, враховуючи скільки за цей час їм усім трапилось побачити. І що, думаю я, робити в цьому випадку? Допомагати їм? Безперечно. Підтримувати їх? Ясна річ.

Але головне, мабуть, навіть не в цьому. Головне - любити, й не боятися про це говорити. І якщо тоді, двадцять років тому, коли ми всі вважали себе мудрими й досвідченими, ми соромились говорити про такі прості й відверті речі, то тепер - коли минуло стільки часу, і зупинятися він зовсім не збирається, боятися просто немає чого.

Не потрібно боятися життя, так само як не потрібно боятися смерті. Потрібно боятися, що все це зникне, а ти так і не скажеш усього, що думав, чим переймався, що любив, і за що готовий був померти. Хоча цього ніхто від тебе не вимагав.

Сергій Жадан