Про те, що Іван Андрусяк рано чи пізно стане дитячим письменником, я знав уже давно. Щоб дійти такого висновку, зов­сім не обов’язково ретельно вивчати його творчість. Варто лиш звернути увагу на те, з яким захватом Іван розповідає про витівки своїх донечок. Він каже, що разом із ними проживає ще одне життя... Але я, звісно, і гадки не мав, що в його дитячій прозі зрине коли–небудь справжній фаустівський мотив. Аж раптом — «Вісім днів із життя Бурундука», такий собі український дитячий «Фауст»! «Бурундук» — це шкільне прізвисько Івася Бондарука, головного героя повісті. Хлопчина добрий і кмітливий. Одна біда — він пишкатенький–щокастенький, тому на фізкультурі йому хоч кричи «рятуй». Злізти вгору по канату — дзуськи, перестрибнути через «козла» — дзуськи, забити гол навіть у порожні ворота — дзуськи... І от одного разу Івась їде на вихідні в село до бабусі й знаходить там дивне–предивне куряче яєчко. Бабуся каже, що коли те яєчко сім днів носити під пахвою та ще при тому ні з ким не розмовляти, то з нього може вилупитись «антипка», тобто чортик. І потім він зробить для тебе все–все, чого тільки душа схоче. «О! — думає Івась. — Треба спробувати!» Починається історія. Чим вона закінчилась, читайте самі, а от мене вона наштовхнула на думку поговорити про нашого «рідного» українського «антипку». Тим паче, що це мій тринадцятий «урок літератури» на шпальтах «України молодої».

Здається, перший яскравий портрет нечистої сили був змальований у Києво–Печерському патерику — мегабестселері нашої старовинної літератури. Ось, наприклад, Феодосій Печерський, доземно кланяючись Богові, співає вночі псалми, аж раптом не знати звідки зринає перед ним чорний пес та так пильно дивиться на святого, що той не може покласти поклон. А ось Матвій Прозорливий бачить, як на утрені ходить по церкві хтось схожий на лицаря й розкидає довкола троянди, і до кого з братії квітка пристане, той іде собі геть спати. Іншим разом він бачить, як найстарший біс гордо їде верхи на свині, а за ним суне ціле юрмисько менших бісів. Тим часом до святого Ісакія найстарший біс приходить в образі Христа, оточеного сонмом сонцесяйних янголів. Він просить своїх слуг заграти на сопілках, гуслях і бубнах, щоб Ісакій потанцював. І святий танцює, танцює, танцює, аж доки не падає додолу без пам’яті... А першого українського «світського» чорта змалював, коли не помиляюсь, уже за часів Ренесансу польський письменник Себастьян Фабіян Кльоновіц у поемі «Роксоланія». Там є така історія. Хлопець розлюбив дівчину, а та хоче повернути його любов назад і просить ворожку допомогти. Ворожка згодна, якщо тільки дівчина не буде нічого боятись. Ніч, чар–зілля, виття собак — усе таємниче, заманливе й, зрештою, зловісне. Аж ось і сам чорт: «Цап волохатий з’явився, важкі довгі кудли звисають, / Чорні, і полум’я зле в нього блискоче в очах. / Іскри летять із пащеки, вогнем рясно сипле із ніздрів, / З лоба страшного його роги гострезні ростуть». Отака от ренесансна любовна магія по–українськи, а заразом з нею і чорт.

Та значно яскравішим він постає в нашій літературі часів бароко, де є, здається, усе: від практики екзорцизму, докладно описаної в «Требнику» Петра Могили, до філософських роздумів Сковороди про диявола як «Божу мавпу», що луною відгукнуться потім у Євгена Маланюка: «Найзгубніше в Сатані, в Антихристі — те, що він удає Христа, що він є Лже–Христос... Це не є оперовий Мефісто, чи Князь Тьми (адже ж він Lucifer!!), — це мавпа, це — актор, це — «ерзац»». Диявол має тут силу–силенну різних образів. Він може бути жахливим утіленням світового зла, як у почаївській книжці «Зерня Божого слова», де одна з героїнь каже: «Я ладна до самого Страшного Суду ходити по вогню босими ногами, ніж бачити диявола бодай одну мить». А перед іншими жінками він постає в образі коханця–перелесника, такого милого й чарівного, що вони готові любити його навіть тоді, коли він приходить до них котом, собакою чи змієм. А ще він може бути смішним, як у вертепній драмі. Там Запорожець ловить чорта й крутить його в руках сюди–туди, приказуючи: «Що це таке я піймав? / Чи се птичка–перепеличка / Чи се тая синичка, що не дише, / Да тільки хвостиком колише?» Потім бачить, що воно якесь страшненьке: очі, мов п’ятаки, груди облізлі та ще й язик висить, мов у пса на спеці. «Де ти собі груди обідрав? — питає навіщось Запорожець. — Може, глід або груші крав? А повернись, подивлюся, / Яке ти іззаду!» Чи допетрав наш Запорожець, хто перед ним, чи ні, але прочухана той незнайомець, ясна річ, отримав добрячого. А які розкішні були тоді варіації на тему Фауста! Ось один чоловік хоче продати душу чортові. Як це зробити? Дуже просто: треба написати листа й покласти його в дупло дерева. А раптом чорт не прийде? Ну, не прийде один, так прийде другий. Це — як любов: «Не буде Галя, буде другая». Тоді для певності він пише листа одразу трьом чортам і кладе його в дупло. А вгадайте–но: за що він ладен продати душу? За любов прекрасної жінки? Не вгадали. За якийсь надзвичайний талант, так, як це, кажуть, зробив Нікколо Паганіні? Не вгадали. За знання таєм­ниць природи? Знов не вгадали. Ні, краще я витягну того листа з дупла й прочитаю: «Приятелі мої добрії, Гуцмерю, Полудень і Вирок! Цураюсь я Бога й Матері Його, і всіх святих, і своїх батька та матері й віддаюся вам з душею і тілом у вічную вашу владу, а ви мені зробіть так, щоб був я в Бикові паном, і принесіть мені грошей, скільки я захочу, а ще капітану, ворогові моєму, і сотнику, і Сандулу зробіть так, щоб вони показились...» Влада, гроші й насолода від того, що твій сусід сказився. Вам це нічого не нагадує, дорогий читачу?.. Та вже Бог із ним — повернімось до історії літератури. Що було далі?

Далі був романтизм з його інтересом до всього трансцендентного, до «нічної людини», до магії... Слід сказати, що у творах українських романтиків справу з чортом мають здебільшого жінки. Згадаймо хоч би «Київських відьом» Ореста Сомова, Гоголевого «Вія» та його ж таки «Вечори на хуторі біля Диканьки», драму Кирила Тополинського «Чари» або Шевченкову баладу «Тополя». Хоча, з другого боку, не бракує тут і героїв на зразок пана Твардовського — знаменитого «українсько–польського Фауста», який став персонажем не лише балад Міцкевича й Гулака–Артемовського, але також численних усних переказів. Ще в написаній 1924 року автобіографії «Дороги моїх днів» Валер’ян Поліщук згадував, як малим чув таємничі оповідки про Твардовського й чорта. І яким же постає чорт у наших романтиків? Різним. Наприклад, в Ореста Сомова це страшна потвора — «велетенський ведмідь з подвійною мавпячою мордою, козлиними рогами, зміїним хвостом, голками їжака по всьому тілу, з руками кістяка й котячими пазурами на пальцях». Чи не таким, бува, ціпеніючи від жаху, бачила його колись героїня книжки «Зерня Божого слова»? А може бути схожий і на чорта вертепного, як у Гоголевій «Ночі перед Різдвом». Гоголь навіть розглядає його на манір Запорожця: спочатку спереду, потім іззаду. Вид спереду такий: невеликі ріжки, вузенька рухлива мордочка з круглим свинячим п’ятачком, козлина борідка й тоненькі–тоненькі ніжки. «А от іззаду він був справжній губернський стряпчий у мундирі, бо в нього висів хвіст, такий гострий і довгий, як нинішні мундирні фалди...» І що ж пищить цей красень на вухо Вакулі? Свою одвічну пісеньку: «Це я — твій друг, усе зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш... Оксана сьогодні ж буде наша...»

Хтозна, може, якраз таким ввижався згодом чорт чудовому знавцеві Гоголя Дмитру Чижевському. Хіба тільки масть була не та: своїм студентам Чижевський казав по секрету, що чорти — маленькі й зелені. А одного разу він ночував у Празі разом з Романом Якобсоном. І щойно полягали спати, як Чижевський озвавсь: «Романе Осиповичу! До нас у вікно лізе чорт!». «А ви зачиніть вікно», — порадив Якобсон і заснув. Але ні. Для митців та інтелектуалів ХІХ–ХХ століть чорт був чимось «набагато більш справжнім». Пам’ятаєте, як улітку 1902 року Клод Дебюссі, перечитавши новелу Едгара По «Чорт на вартовій вежі», писав: «Там можна знайти чорта іронічного й жорстокого, набагато більш справжнього, ніж той просяклий сіркою паяц червоної масті, яким його подає традиція. Мені хотілося б розвіяти гадку про те, що диявол — це дух зла! Ні, він дух заперечення і, мабуть, саме він нашіптує думки тим, хто мислить не так, як усі». Чи не тому «Фауст» великого Гете в ХІХ столітті, кажучи вслід за Іваном Франком, плине в культурі Європи, «мов ріка»? Та й перегодом фаустівський мотив не втратить тут своєї принадності. Це засвідчує сила–силенна різних творів — від Сонати ре мінор і «Варіацій на тему Паганіні» Сергія Рахманінова до «Присмерку Європи» Шпенглера й «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А хіба в нашій літературі не те саме? Згадаймо хоч би навіяну Шпенглером ідею «фаустівської культури» в публіцистиці Хвильового, образи Гретхен, Фауста й Мефістофеля в поезії Рильського «Війнулася фіранка на вікні...», повість Наталени Королевої «1313», присвячену знаменитому німецькому францисканцю XIV століття Бертольду Шварцу, де диявол постає в ролі хрещеного батька науки, — аж до чудесного монологу Оксани Забужко «Опливає свіча, як душа, о мій Фаусте бідний...», де Мефістофель — всього лиш «жевжик у чорнім плащі, що представивсь як дух заперечення», «сусідський аптекар, котрий помилився дверми», або сюрреалістичної фантазії Емми Андієвської «Спокуси святого Антонія», що перетворює весь світ на «бісівський вир»: «Бісище риба–меч, який в мені — нудоту, / Чортиська–пуголовки, біси — кінні й піші, — / І кожному із них — я — наймиліша паша...» Словом, як казав колись Павло Тичина: «Ходить Фауст по Європі...» І нема на те ради.

Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, 
професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди