Як розповів сам письменник, формально це третя частина видання «Шахмати для дибілів» (нагороджена у конкурсах «Коронація слова» та «Книжка року ВВС»), хоча загалом повість «Хрустальна свиноферма» можна читати цілком дискретно, без жодного зв’язку з «Шахматами…». Друга частина, з дозволу сказати, трилогії  – «Цейтнот доктора Падлючча» – опублікована у паперовій версії не була, проте її можна знайти в Інтернеті: безкоштовно у чорновій версії або ж придбати остаточний варіант в Інтернет-магазині «Кассіопея».

З усього видно, що автор не байдужий до шахів – присвячує цьому інтелектуальному виду спорту вже третій твір. Михайло Бриних пояснив, що інтерес не випадковий, адже він колись грав у шахи і має другий розряд. Тож тепер усе – на своїх місцях.

В анотації до свіжоспеченої книжки автор подає свою «шахматну» ідею появи світу, як він є: коли ще світ наш тільки зароджувався, Бог і цар пітьми вирішили позмагатися у шахах, тоді диявол неправдами і хитрощами виграв партію і контроль над долями людей. Відтоді триває нескінченний матч-реванш між силами добра і зла. І ось, настав час, коли за майбутнє людства мають змагатися юний Міша та вже знайомий із попередніх книжок його тренер і «полупровідник Божої волі» доктор Падлюччо. Анонс масштабний і навіть разючий, просто-таки готовий рекламний текст для нового блокбастера. Сюжет же насправді приземленіший, але від того загадкова історія не втрачає позицій. Автор із добрим почуттям гумору ставиться до своїх героїв, тож читач не засумує.

У столиці дивним чином зникають шахісти, яких потім знаходять мертвими із вирваним зубом і слідом підкови на тілі. Автор веде кілька сюжетних ниток, які під кінець майстерно зав’язує у клубок: шахісти-аматори у київському парку Шевченка, тренер Падлюччо із дивними галюцинаціями (чи снами?), юнак Міша, який впевнено крокує до вершин інтелектуального виду спорту; а ще журналіст і шахіст-невдаха Валентин та слідчий-алкоголік, який не тямить, як скласти до купи всі сліди і речові докази. Може, це здасться великим перебільшенням, але якимись викрутасами сюжету і таємничістю подій книжка дещо нагадує «Код даВінчі» Дена Брауна. Заплутане розслідування, дивні знаки, сюжет часом балансує на межі містики – таки є щось вельми подібне. Найкумедніше, що Михайло Бриних на початку книжки навіть посилається на Дена Брауна. Такий собі код Бриниха. От тільки з фіналом письменник не дотягнув до світового бестселера.

Загалом «Хрустальна свиноферма» – ще й своєрідна ода шахам та їхнім шанувальникам. Шахи інтелектуальні, шахи еротичні:

О, ця страсть і нєга, животворящий шурхіт! Шшшшшахмати… Шахмати-шахмати-шахмати-шахмати… Який соняшниковий козінак, яка восточна патока з ізюмом може зрівняцця з вкусом цього зудящого, як обіцянка неба, прекрасного, як захід сонця між холмами, величного і самого волшебного зі слів, які журчанням істини тамують спрагу наших душ?

Той, хто любить і грає, хто дихає «шахматами, а не пригаром», зрозуміє цей екстаз.

Не дивуйтеся поданій цитаті. Такою мовою написана вся книжка. Попередження в анотації, що «це експериментальна проза, писана густим соковитим… суржиком», – зовсім не перебільшення. Мова автора – нічний кошмар коректора і літературного редактора. Тут Михайло Бриних далеко переплюнув і Ірену Карпу, й усіх, хто залюбки послуговується суржиком, аби наблизитися до читача, створити комічні відтінки або посміятися над собою. Але у книжках цього автора суржик такий крутий, що спочатку в ньому зав’язаєш, як оса в меді, лиш потім звикаєш до мови, і вже рухаєшся швидше (між іншим, сам Михайло Бриних говорить чистою українською). Але найпечальніше те, що у нас справді ТАК говорять! Після прочитання такої книжки свідомо ловиш себе на думці, що починаєш стежити за кожним словом, яке хочеш сказати. Виховний ефект неабиякий! Шкода лише, що ті, кому варто було б цю книжку почитати, за неї не візьмуться…

Любов Багацька