У розмові ZAXID.NETз метафізиком сучасної української літератури торкаємося тем реакції митця на суспільні події, власної побутової асоціальності, можливості синтезу поезії з іншими творчими діями тощо.

- Олеже, яка символіка назви твоєї найновішої книжки «Поет без імперії»: про якого поета і про яку імперію йдеться?

- Назва книжки серйозніша аніж запитання про це, тож не рефлектуватиму зайвого. Лише нагадаю про Данте, українське «Розстріляне Відродження», Празьку школу, «Безплідну землю» Еліота, та ще масу прикладів стосунків поета та імперії.

- Між Твоїми першою і другою збірками великі шпари, та й третя вийшла не так швидко: це виваженість чи просто небажання поспішати?

- Як правильно розумію, то шпари бувають у підлозі. А в житті бувають певні періоди… Я дійсно не видавав книжок в період із 2000 по 2010 рр. Це було пов’язане із моїм небажанням бути поетом і писати вірші. Як тепер думаю, цьому слугувало моє особисте знайомство із польським поетом Чеславом Мілошем. Тоді, розмовляючи із поетом у свої 24 роки (2000 р.) я зрозумів, що переді мною сидить справді поет, а я – так собі…

- Ти позиціонуєш себе як поета-метафізика, однак нерідко у Твоєму доробку можна зустріти і відверто громадянську лірику, тут нема ламання себе?

- Не думаю так. В одному із віршів я написав: «Сніг хрустить, як Різдвяний оплаток, і шкіра – вірить у холод, у подих звіра, що лісом обходить, мов світ заснув…». Це – метафізичний ряд… І там, потім у вірші, написалося: «Це лише ностальгія за днями слави звитяг Святослава, плачу Ярославни, котрі перепише учений муж з історії – в шльондру…» – це вже наші реалії, це громадянське і, до речі, той вірш написався раніше, за рік до того, як Табачник став міністром і почалося переписування підручників з української історії. Загалом, є світоглядні речі, а є технічна сторона. Творчість – це метафізичний процес. Усе інше – то лише виміри домінуючих стилістичних засобів.

- Розкажи про свій спосіб життя. Здається, він у тебе досить асоціальний – не ходиш на роботу, не виховуєш дітей… Це твоя жертва літературі?

- Творчість – це також робота, і не найлегша, скажу. Якщо хтось думає, що можливо десь відпрацювати повний робочий день, прийти додому, зробити якісь побутові речі, а потім видати кілька строф силабо-тоніки одразу, бо так захотілося, то це усе є хибна думка. Бо спостерігати за світом, природою, подорожувати країною, шукати у словниках якісь призабуті слова, прочути метафори і т. д. – це все є робота, що займає дуже багато часу. Мене більше влаштовують якісь, умовно «підзаробітки», у періоди коли не готується до видання нова книжка і коли потім не відбувається презентаційний тур країною. Загалом, у мене мінімальні життєві потреби. Так що все, ніби, гаразд. А щодо моєї асоціальності, це дійсно так; коли немає виступів і пишуться нові вірші, я намагаюся уникати спілкування. Мої друзі це знають і приймають як належне. За що їм величезне дякую.

- Олеже, як ставишся до синтезу мистецтв? Знаю, в Тебе був вдалий музично-поетичний проект з Романом Колядою. Чим є така співпраця для поета?

- Мабуть, варто сказати, що ритмічна основа силабо-тоніки закладена саме музичною композицією. Я це зрозумів дуже давно, і дуже люблю класичну музику. Композитор Роман Коляда у цьому сенсі пише музику, що найближче дотична класичній музиці. Для мене така співпраця є величезною приємністю зайвий раз поспілкуватися і почути твори Романа.

- Ще знаю, що ти пишеш вірші в пам’яті, а вже потім переносиш на папір. Вони Тобі запам’ятовуються як словесні конструкції чи як згустки? Як тобі носити все з собою?

- Дякую за це запитання. Буквально – уже як сформовані словесні конструкції. Вони якось з’являються отак – одразу готовими рядками, переважно. Як усе те відбувається – я не знаю. Хтось це назвав «поетичним гулом».Буває, що так пишеться вже до закінчення вірша. Поза тим, це носити у собі дійсно важко, є сильний дискомфорт, тож, зазвичай, намагаюся якомога швидше це все записати на компутер. Потім вже відбувається якесь редагування набраного. А щодо паперу – то рукописів у мене немає.

Василь Карп´юк