Нинішня осінь стала роздоллям для гурманів музики! Лише в нашій столиці твори Сильвестрова звучать не лише в різних концертах, а й проходять цілі програми, присвячені творчості Валентина Васильовича. Так дві останні зустрічі відбулися 30 та 31 жовтня в Національній філармонії України. У перший вечір виконувалася його хорова музика, а в другий — симфонічна. Також до 75-річчя маестро київське видавництво «Дух і Літера» представило книжку «Встречи с Валентином Сильвестровым». Її авторами є музикознавець Алла Вайсбанд і філософ Костянтин Сігов. До неї ввійшли бесіди з композитором і оповіді колег Валентина Сильвестрова, зокрема відомих у світі осіб: Софії Губайдуліної, Гії Канчелі, Арво Пярта, Гідона Кремера, поета Ольги Седакової та інших. Це спогади і теоретичні думки про творчість Валентина Васильовича, які разом створюють багатовимірний портрет майстра. Книжку можна назвати своєрідним продовженням видання «Дождаться музыки» (видавництво «Дух і Літера» 2010-го), що вже стало бестселером, як серед музикантів-професіоналів, так і серед широкого кола читачів. До речі, подарунком до видання стане DVD-диск із відеозаписом ювілейного концерту композитора.

У передмові до видання Костянтин Сігов написав:

«Музичні «миттєвості» Сильвестрова актуалізують дієслівний задум Мандельштама: «чтоб звучали шаги как поступки». Сильвестровскій пластиці суголосне переломлення цієї думки в Ольги Седакової: «Вчинок — це крок по вертикалі». Справжня музика спонукувана саме цими (деколи нечутними) кроками.

Дистанція щодо монументальних опусів минулого століття залишає відкритим питання про велику форму. Підозри, пов’язані з цією проблемою, зрозумілі й виправдані. Але фрагментація, зведена в систему — не відповідь на реальне питання, а виворіт остогидлої «системи». Загроза «симфонізму» — виклик усьому сучасному мистецтву, не тільки музичному, але також словесному і візуальному.

Сильвестров прийняв цей виклик, і відповіддю на нього стала нова «симфонія без симфонізму». Розмова про неї дала назву цій книжці, і зв’язала в єдиний вузол її провідні теми. Тут автор запрошує гостей за «симфонічний стіл». Його контури і контекст не приховують своєї парадоксальності: блискавки, сходи і... подарунки.

Звідки узятися такому поєднанню речей серед руїн пострадянської роз’єднаності?

Валентин Сильвестров народився 1937 року, як над досвідом понівечених десятиліть насмілюється знову звучати давно вигнана мандельштамівська звістка?

«Наше мученье и наше богатство,
Косноязычный, с собой он принес —
Шум стихотворства и колокол братства
И гармонический проливень слез...»

Валентин Сильвестров народився в Києві, у тому місті, де на порядку денному було знесення Софійського собору (XI ст.) слідом за недавно підірваним Михайлівським собором (XII ст.). День його народження — 30 вересня — день пам’яті Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Художниця-Премудрість, чия гра супроводжує «перехід із небуття в буття» — лейтмотив його творчості й тема, що об’єднала його з філософами-ровесниками: С.С. Аверинцевим (1937 р.) та С.Б. Кримським (1930 р.). Про них не раз ітиметься в цій книжці. І це не лише знаки пам’яті. Переклик голосів живих і померлих доноситься до нас із тих висот, які людина може заглушити, але не може зруйнувати.

Сильвестрівська музика ненав’язливо й неcкасовно співає про можливість іншого еону — про нову «пору подяки» (Г. Айгі). Почута, розділена, спільно пережита музика, стає ключовою частиною нас самих і формою реальної участі в житті іншого. Вона, і хліб, і вино — з однієї чаші.

Без протиставлення дружніх трапез і поминальних тризн звучать музичні присвяти присутнім і тим, кого вже немає, простуючи туди, де «любов не перестає». При цьому композитор не стирає, а підкреслює контрасти, і зазначає, слідом за О. Седаковою, що вірші й музика «складаються з суцільних початків і суцільних кінців».

Не стирали контрасти й ми, складаючи цю книжку. Осередок ваги зібраних тут свідчень перенесено по той бік біографічних рядків — до витоку народження музики. Відчуженість, незамкнутість на собі відображає скромна, службова функція книжки (подібно до диска чи партитури) — її здатність перетворитися на слух, служити трампліном для уваги, тілом для вслухання».