Роман Сергія Германа «Інґе» (К.: Ярославів Вал) — повний флакон інтриг: від інтимних до історичних. Йдеться про кохання убивці Степана Бандери та Лева Ребета — Богдана Сташинського — й німецької дівчини, яка стала йому за дружину. Найбільший парадокс у тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити перебіг історії.

Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де виносять вирок убивці. Всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства: «Слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства». По тому, у кав’ярні, адвокат чує від колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного спричинена і тим великим позитивним враженням, яке принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу». Відповідь адвоката не менш інтригуюча: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

...А в іншому кутку Європи, у Москві, шеф КДБ Шелєпін отримує втик–наганяй від Микити Хрущова, бо совєтська розвідка зазнала найбільшої поразки на західному напрямку: як не пасли, але упустили свого «кадра» Старшинського — утік разом із жінкою–німкенею в Західний Берлін, здався американцям, унаслідок чого й відбувся той суд. Суд не стільки над Сташинським, скільки над радянською владою з повним розвінчанням її підступно–кривавих методів.

Та наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе — вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного (у 1950–ті роки кордон між східною і західною зонами був фактично умовним). Іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка; безуспішно. А закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець, радянський агент Богдан Сташинський. Правда відкриється майже через рік, коли обох викличуть до Москви, і Богдан змушений зізнатися коханій, хто він насправді, і що це він ліквідував керівників націоналістичної організації Лева Ребета й Степана Бандеру. Інґе шокована. Але під впливом проповіді священика в кірсі й розмірковуючи про всепрощення Ісуса, пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі увсю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»...».

Віра і любов Інґе роблять сильнішим її коханого. В Росії завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з гебістського гачка та їдуть без дозволу в рідне село Богдана на Львівщині, де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших (адже свого часу вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру, зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру). Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, бо кохає. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього.

Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина — ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них — втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. «Я багато думала і думаю про те, — пояснює вона Богданові, — яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої» А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно заспокоює: «Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться». Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя — попри все дістатися до Західного Берліна, де рятівницею стане... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99 випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної, на перший погляд, німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість до своїх героїв, ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько–шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд–Михайлика. Там одразу видно, на чиєму боці автор, кому симпатизує. Як видно одразу і хто переможе, адже в голові письменника — ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші — гвинтики в механізмі радянської машини.

У романі ж «Інґе» зовсім по–іншому. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Міхаіла Бахтіна «остранение», який він народив, аналізуючи поетику Фьодора Достоєвского. Дійсно, коли француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвскій не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос, і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвского», якщо скористатись іще більш узагальненим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів–характеристик радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна й закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш у тексті й авторських симпатій–співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно–толерантно вдивитися в той час (від моменту ліквідації Бандери у 1959–му до суду через два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді «вирощеної» за ніч Берлінської стіни. Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії. А те, що вона бачиться не з висоти керівників держав, а викристалізовується у вчинках і почуттях простої дівчини Інґе (от хіба що ставлення автора до головної героїні не можна назвати абсолютно нейтральним), то це лише додає достовірності, а відтак і щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує європейський літературний контекст із українським. Це відбувається завдяки манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів –відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, з вивищенням прав людини, зокрема, і права на любов. Інґе перед початком процесу звертається до уявного судді зов­сім не для того, аби виправдати чоловіка: «Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії — покручені, покривлені, але нероздільні».

Автор встояв перед очевидною спокусою цитувати історичні документи: жодного свідчення Сталіна/Берії або ж Хрущова/Шелєпіна чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений читач відчує мало не катарсисну напругу. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні. Але народжений син–первісток несподівано через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки–гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похороні, але — втекти. Коли подружжя непомітно все–таки вибирається на Берлінський вокзал, то не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих «цивільних». Попри те їм удається — таке їхнє щастя — проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінського муру! «Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю».

Це лише друга книга автора, але вже є підстави зіставляти цей роман з найсерйознішими творами наших модерних прозаїків.

Станіслав БОНДАРЕНКО