Письменник, журналіст, літературний критик, студент театр-студії «МІСТ». Автор книжки критичних текстів «Гірка амброзія». Учасник різних літературних фестивалів, презентацій, літературно-дискусійного та філософського клубів.

Статті та рецензії друкувалися в Інтернет-виданнях: «Інша література», «Буквоїд», «Культурний тренажер», «Літературний форум», «Автура», «АртВертеп», «ZAXID.NET», «Сумно. Ком»; журналах «Філео+логос», «Літера_Днепр»; газетах «Друг читача», «УЛГ», «Сільські вісті». Новели та вірші друкувалися в збірнику студентської творчості «Дивосвіт», студентському журналі «Глобус», Інтернет-порталі «Культреванш», cайті літературної студії «Перехрестя», в антологіях «Сонячне гроно» та «Протуберанці слова».

— Ярославе, в Україні немає Інституту критики. Твоя думка з цього приводу.

Якщо йдеться про якусь академічну установу з визначеним штатом працівників, лекціями та студентами, навчальним планом, екзаменами чи заліками, то її дійсно нема і вона не потрібна. У нас в країні і так багато вчених, які не знають мов, по-совдепівськи мислять, хабарників, дармоїдів і.т.д. Я сам був студентом і знаю про такі речі. Збільшувати це число жоден мислячий і поважаючий себе критик не стане.

«Критик – це самотня особа», — так, здається, колись сказав у своєму інтерв’ю Євген Баран. Я підтримую цю тезу, адже ставлення до критиків і до критики у нашому літ.процесі залишає бажати кращого. Сильна особистість сама проб’ється в літературі та відстоюватиме свої принципи. Тому ніяких установ не треба. Єдиний виняток з цього всього – працівники відділу критики Львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Там працює цікавий критик Ігор Котик, також Віктор Неборак. Цих людей я поважаю, читаю їхні рецензії та відгуки. Якщо ж йдеться про Інститут критики як самостійний вид творчості в українському літературному процесі, де фахово оцінюються й осмислюються літературні твори — він існує.

— Ти молодий критик. На твій погляд, реально сьогодні в Україні існує критика?

Критика існує реально й віртуально, на папері та Інтернеті. Закиди ображених письменників про те, що критики не існує – це лише слова…слова…слова. Краще не слухати усіляких невігласів і ображених письмаків, а намагатися читати літературні газети, журнали та Інтернет-видання, шукаючи там розділ «Критика» чи «Рецензії».

 — Назви, на твій погляд, основне, що має бути у літературного критика?

Талант, розум, начитаність, сміливість, любов до праці і книжок, власна позиція і її відстоювання, певний прагматизм, тонка дипломатія, вміння спостерігати за людьми й аналізувати їхні вчинки, чесність з собою, виваженість, тактовність, любов до істини, відповідальність.

 — Сучасна книжка сьогодні «живе» у кількох форматах – паперовому і електронному.

Нещодавно придбав собі букрідер. Дуже зручна і компактна річ. Закачав собі вже понад 200 книжок і намагаюсь читати в транспорті, на роботі, вдома. Словом, читаю тоді, коли випадає вільна хвилинка. Звичайно, це не означає, що я перестав читати паперові книжки, бо та ж сучасна українська (на відміну від тієї ж російської чи зарубіжної) література погано представлена в електронному форматі, її важко знайти в неті. У мене дома велика бібліотека, деякі книжки заново перечитуються та переосмислюються, тому я читаю в обох форматах.

— Як ти вважаєш, сутність поезії апріорі є публічним явищем, чи інтимним. Яку роль відіграють поетичні слем-вечори та подібні заходи в бутті поезії?

Сутність поезії – інтимно-публічна. Писати в шухляду немає сенсу, краще потрібно показувати читачам свою творчість, творити і заохочувати людей любити слово й прилучатися до мистецтва. Але з іншого боку існує графоманія, яка подається у вигляді високого мистецтва, завойовує примітивну аудиторію й отримує при цьому літературні ордени і медальки. Тому потрібно балансувати й намагатися критичніше ставитися до себе і власних текстів. Також, на мою думку, необхідно мати літературних наставників, ходити на літ.студії, прислухатися до думки досвідчених літераторів. Ваше письмо від цього тільки виграє, бо ви шліфуватимете власну майстерність. Зараз час геніїв минув, вже пройшла епоха відкриттів у літературі. Після модернізму та постмодернізму створити світовий шедевр майже нереально. Натомість можливо писати хорошу й талановиту поезію, вибираючи з моря як українських, так і зарубіжних імен зразки для себе. І найголовніше – це популяризація поезії. Я скептично ставлюся до слему і слем-вечорів, оскільки це більше схоже на поетичний камеді-клаб чи цирк. Там годі почути цікаву, глибоку й насичену образами і думками поезію. Слем-вечори – це збіговисько «рифмачів» і їхня поезія — це дилетантство. Слем засмічує поетичний простір, ніякої користі для популяризації поезії він не робить. Тому потрібно обирати формат поетичних літературних зустрічей, тусовок, літ.студій, акцій тощо.

— Який би ти зробив прогноз на поезію у ХХІ столітті?

Я не Павло Глоба, щоб робити прогнози ☺.

— Чому проза комерційніша за поезію? Проблема – у суспільстві, чи в самій поезії?

Цікаве запитання. Поезія в усі часи не була комерційним явищем. Вона завжди для тонких гурманів. Для поезії потрібно мати гострий слух, естетичний смак, уміння співпереживати, освіту, тонко відчувати світ навколо, вміти пояснити собі та іншим метафору, образ, думку. Інша справа проза. Прозовий текст можуть читати і домогосподарки, і професори філології. Але це теж дуже умовна річ, адже простий обиватель чи домогосподарка ніколи не читатиме Пруста чи Джойса, Прохаська чи Кононенко, так само і поважний літературознавець не читатиме Кокотюху, Карпу, Дашвар чи Лузіну. Але саме за рахунок останніх персонажів в сучукрліті проза комерційна, читабельна і популярна. Але якість такої прози залишає бажати кращого. І тим самим обивателям і простим читачам, які не хочуть думати, співпереживати, глибоко осмислювати себе у часі і просторі потрібна саме така проза. Корені цієї проблеми — суспільство споживацтва. Індустрія розваг, пропагування неосвіченості й тупості, насаджування простого і бездумного існування, життя лише заради насолод і розпусти — це гіркі плоди гнилого капіталістичного устрою. І боротися проти цього можна лише словом, освіченістю, високими художніми зразками прози та поезії як українськими, так і зарубіжними.

— Як ти гадаєш, чого сьогодні бракує в літературному житті? (Окрім фінансування)

Сильних і цікавих особистостей. Бракує ентузіазму та одержимістю літературою. Нема людей, які готові були б жертвувати собою заради літератури. Мало цікавих журналів та газет, багато книжкової попси та «ширпотребу» на книжковому ринку. І найголовніша для молодих авторів проблема – нема видавництв, які б займалися піаром і розкруткою молодих авторів. От розкручують Жадана, Андруховича, Забужко, Шкляра, Матіос. Це вершина літературного айсберга. А що робити молодим письменникам? Як їм просувати власну творчість? Де шукати спонсорів для випуску своїх книжок? Як продавати свій інтелектуальний продукт? Як домовлятися й влаштовувати презентації? Автор в наш час і творець текстів, і піар-менеджер власної творчості, і продавець своєї продукції. Це дуже виснажує, забирає купу душевних і фізичних сил. Про матеріальні витрати я вже мовчу.

— Твоє бачення перспектив літератури сьогодні.

Наша література знаходиться в глибокій дупі. У неї приходять в основному графомани зі зв’язками, які не вміють ні писати, ні мислити, ні виступати на сцені. Мережа книжкових магазинів зруйнована, перекладної літератури майже не існує, як і самих перекладачів. Якихось перспектив у сучасної літератури наразі не бачу, оскільки ми не цікаві ні самі собі і нікому за бугром. В силу різних обставин українська література, а глобальніше культура, розчиняється в аморфному просторі всього «американського» і «москальського». Нас поглинають примітивні й чужорідні ідеї, убозтво, тупість, маразм і ніякого виходу зі стану духовної агонії я, на жаль, поки не бачу.

Спілкувалася Тетяна Винник