Євген Баран – знаний і авторитетний голос в українському літературознавстві.Упродовж багатьох років він виступає як проникливий критик, есеїст, рецензент, уважний до слова й контексту, чутливий до естетики тексту і до глибинних інтенцій, екзистенційних роздумів митців. Його літературно-критичний доробок охоплює низку збірок есеїв, оглядів і рецензій. Він – «читач книг і сьогодення», який називає себе «звичайним читачем», підкреслюючи свою відкритість до літератури, щирість сприйняття і бажання «не інтерпретувати, а творити: літературний світ, уявлення про літературу».

Проте з часом цей уважний читач, який завжди вмів почути і зрозуміти інших, усе частіше почав говорити власним голосом – не тільки критичним, а й поетичним. Його перша поетична збірка верлібрів «Щоденник Пилата» стала несподіваним, але логічним етапом внутрішнього шляху – переходу від тлумачення до творення. Дуже слушно Оксана Тебешевська означила цю збірку як «виїмковий феномен з огляду на концентрованість розмислів над наболілими проблемами людської сутності, їхнє виповідання ущільнене, узагальнене та необтяжене». А нова книжка «Мова каміння» (Харків: Майдан, 2025) уже остаточно утверджує Євгена Барана як поета – не випадкового, не «ще одного», а глибокого, лаконічного, філософського. Того, хто залишаючись вірним собі, зумів перетворити мовчання каміння – на мову поезії, привабити, як зауважив М. Славинський, «насамперед невгаданістю, тією образною таємничістю», духовною атмосферою «щирої сповіді, синівських спогадів і роздумів, езотеричної “мови каміння” про авторські переконання, уявлення, здогади видіння».

«Мова каміння» – про життя, любов, родину, правду, літературу, творчість, пошуки сенсів і самозаглиблення. Це пошуки Слова:

я би хотів

знайти слова

від яких ворог

закам’янів би

дурень замовк

хворий вилікувався

лазар знову воскрес

злодій віддав 

десятину на

державний розвій

мудрий згармоніював

слово і чин

фарисей перетворився

у соляний стовп

з’їдач хліба

пам’ятав про

день завтрашній

але цих слів

не знаходжу 

то не я втратив

народився в тумані

спрофанованих словенят

інтуїтивно шукаю

справжнє значення слів

і навіть коли не знаходжу 

заздалегідь

кидають каменем

ануж знайду

і повторю

слова Христа

хто без гріха

ударте першими 

Євген Баран прагне знайти Слово, що мало б біблійну силу – зцілювати, воскрешати, навертати, зупиняти зло. Це не просто поетичне слово, а слово-дія, слово-істина. Але приходить до гіркого визнання: таких слів не існує, або ж вони втрачені. І в цій чесній поразці можна б вбачати єдину істину, якби далі ліричний герой не засвідчував самотність людини, яка хоче говорити правду в світі, де слова втратили силу, а за її пошук – «каменування».  Відсилання до Євангелія від Івана – виклик і захист водночас. Тут Слово – це не лише символ правди, це й уособлення літератури.

«Слів безліч. Кожен вибирає свої. / Мої слова, як життя, ріжні», – зізнається автор. Ними він пише історію свого роду, виповідає синівську любов, «схиляє голову перед татом і мамою», передає гіркоту усвідомлення: «приїжджаю до рідної хати, у якій мене вже не чекають».  Ними звертається до власного сина і констатує: «Сильним стає / не той, / хто переступає / чи відрікається / від родинної історії, / а той, / хто вростає / в родинний простір, / стаючи його / відновленою основою…», бо «Рід вічний. І ми вічні у роді. / Особливо, коли говоримо не про предків, а з предками…». Цій темі присвячено значну частині віршів збірки. 

Цікавими є рефлексії Є. Барана про письменників, їхню творчість, літпроцес («Синій книжечці…», «Невиголошений монолог Стефаника перед гробом Семанюка», «У січні 1995…»). Поезії сповнені літературних ремінісценцій. І це не дивно, адже межа між життям і літературою дуже крихка:

де та межа

яка розділяє 

літературу і життя

григір назвав її зав’язь

сиріч перша любов

а близнець закликав 

прислухатися

до звуку павутинки

півжиття пройдеш

не знайдеш

і лиш на порозі

небуття відкриється

дитинства веселка

якої не зауважив

У поетичних візіях Євген Баран береже спогади про Миколу Мушинку, Миколу Лесюка, Олега Лишегу. Фіксує добу і суспільство («Науковий трактат про науку виживання», «Сатирична вірша 2024 року», «Усі в державі…», «Живемо як вміємо»), міркує про події й художньо відтворює віхи історії та сучасні воєнні  й соціальні реалії («Читаючи сторінки сучасної історії», «Коли четверта частина країни в руїнах», «У політиці»), розважає про добро і зло, переосмислює біблійні сюжети, розмірковує про стосунки чоловіка і жінки («Десь читав вірша…», «Чому чоловіки ідуть від хороших дружин»), почуття («Чим ближче…», «Усі пишуть про любов», «Історія людських симпатій»), мораль («Живемо зі своєю правдою», «Так багато оголених жіночих тіл в інтернеті»), етику й естетику мистецтва  («Етика чи естетика», «Слово мертве», «Поезія (власне, виривання за межі усталеного)»). 

Збірка Євгена Барана завершується не крапкою — а обіцянкою:

війні наперекір 

я проголошуватиму 

правду українського слова 

це не мій вибір 

це моя можливість 

хоч якось впирати 

українську стіну 

аби вона ствердла

Це не героїзм, а внутрішня сила і обов’язок людини, що підносить Cлово над руїнами сучасного світу. Не пафос, а голос того, хто розуміє: Слово – зброя й світло в темряві, що дає надію й силу духу вистояти.