Історія літератури на сучасному етапі літературознавства перетворилася на доволі проблемну його складову, позаяк сама історія мислиться як умоглядний феномен, а отже, такий, що в будь–який час здатний перетворитися на ідеологію. У 2010 році Шимон Перес закинув полемічне гасло про «смерть історії», її неспроможність розв’язати складні проблеми людського життя, а отже, й непотрібність. У період постмодерних пошуків історія мислилась як приклад «великих наративів», яким людина мусить висловити недовіру, оголосити війну. Проте, як переконують кіно– та літературні тексти вже пост–постмодерну, історизм аж ніяк не зійшов зі сцени епохи, лише змінилися його «формат», принципи осмислення історії, можливі моделі її розгортання (взяти до уваги хоча б екранізований роман Д. Мітчелла «Хмарний атлас», як приклад нового історизму).

В українському літературо­знавстві Віталій Григорович Дончик залишається чи не найпослідовнішим апологетом історії літератури. Його наукове життя стало частиною історії вітчизняної науки, вчений пройшов шлях від аспіранта Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка до академіка, головного наукового співробітника відділу української літератури ХХ століття. 27 листопада у Спілці письменників В. Дончик презентував нові історико–літературні дослідження, фактично — антології новітньої української літератури, які ґрунтуються на працях різних років. «Вибране» Віталія Дончика було представлене трьома найновішими виданнями: біографічним покажчиком та дослідженнями «Доля української літератури — доля України» (К.: Грамота) та «Неминуче й неминуще» (остання книжка ось–ось має вийти в «Науковій думці», а на зустрічі у Спілці представлено сигнальний примірник).

Вечір Віталія Дончика важко назвати звичайною презентацією. Зустріч з ініціативи її винуватця, а також за згоди модератора (професора Михайла Наєнка) була побудована у форматі «запитання–відповідь», що у своїй суті є давнім жанром української літератури, приклади якого знаходимо і в середньовічних, і в барокових творах. В. Дончик уже давно в українському літературознав­стві перетворився на своєрідного мудреця з «гільдії Оракулів». А таких людей хочеться запитувати далеко не лише про літературу. Тим більше що Віталій Григорович причетний до формування Руху, що відіграв вирішальну роль у здобутті української незалежності. Тож, на зустрічі лунали й запитання типу «Що робити? Як далі жити?», хоча значно цікавіше було почути відповіді науковця про те, в чому і з чим він живе протягом майже 50 років — тобто про літературний процес.

Цікавими були відповіді про розуміння історії, про історичність української літератури, про те, що все–таки чинило опір у концепції дослідника й не піддавалося чіткій систематизації, яким літературознавець бачить сучасний літературний процес в іменах і тенденціях. На думку промовця, в українському літературознав­стві не сформовано питомих теоретичних концепцій, переважна більшість захищених дисертацій (хоча є і винятки, як докторська дисертація Н. Зборовської) переповідають в українському перекладі західні теоретичні моделі, які не завжди найкраще пасують до вітчизняного літературного матеріалу. Академік зазначив, що донедавна вельми скептично ставився до літературного процесу 1990—2000–х, вважаючи, що в ньому було втрачено значні здобутки попередніх літературних епох, зокрема й українського модернізму. Проте сьогодні, як він зауважив, ситуація нарешті змінилася. Для української літератури національний дискурс завжди був іманентною рисою, що позначено особливостями історичного й політичного розвитку самої України. Митці, часом позбавлені держави, витворювали її в літературі. Тому не можна заперечувати української літератури, яка конструює національну ідентичність. У таких творах світогляд героїв, їхня філософія життя відштовхуються від політичних питань. Цей «національний» ангажемент — наша специфічна риса літератури, яка, безперечно, буде чужою для тих літератур, які не були «бездержавними» (як Франція чи Англія). За словами В. Дончика, в нашій літературі попереднього десятиліття під впливом західних тенденцій (які, у принципі, докорінно відрізнятимуться, бо там, де Захід говоритиме вже про мультикультуралізм чи проблему іммігрантів, в українській літературі буде й досі загострено увагу на процесах знищення, плебеїзації культури та нації) була помічена спроба відкинути національний дискурс як небезпечний і маргінальний.

На презентацію приїхав Петро Іванишин, дрогобицький літературознавець, учень (колишній докторант) В. Г. Дончика, який цього року став лауреатом своєрідної Шевченківської премії для літературних критиків — премії імені Олександра Білецького (вручення якої незабаром відбудеться в Інституті літератури). Науковця прийшли підтримати колеги з Інституту літератури ім. Т. Шевченка та провідних університетів України.

Життя Віталія Дончика і справді стало дзеркальною проекцією змін у літературознавстві та літературі. Науковець багато років був головним редактором академічного журналу «Слово і Час». Якийсь час завідував відділом української літератури ХХ століття в академічному Інституті літератури. Крім того, він — автор сотні видавничих рецензій на твори, які за підтримки науковця з’являлися у видавництвах (хоча й далеко не завжди були лояльні до радянської політики). У радянський період офіційно «заохочувані й нав’язувані проблемно–тематичні пріоритети одержавленого літпроцесу («колгоспна проза», заміна голів–бюрократів «душевними» керівниками; у 1960—1970–х роках — «робітнича тема», НТР і «ділова людина» тощо) залишалися на поверхні літературного процесу, глибинні ж рухи, особливо з появою молодих сил, були інші», — зазначає науковець. І саме ці рухи, які й визначали справжню літературу, були предметом прискіпливої уваги дослідника.

Віталій Дончик ніколи не належав до тих, хто приймав позиції радянського літературознавства, хто критикував інакодумців–шістдесятників. Навпаки, він підтримував молодих літераторів, за що й поплатився одного разу кар’єрою, коли академічне керівництво воднораз повернуло його у статус молодшого наукового співробітника, як тільки «донос про підтримку шістдесятників» зі Спілки письменників долетів до Інституту літератури.

Принципи історизму можуть варіювати в різні епохи, позаяк змінюється саме людське мислення. Віталій Дончик у монографії «Доля української літератури — доля України» (з підназвою «Монологи й полілоги») не замикається у традиційних формах репрезентації історії. Він уводить до інтелектуального простору «інші» голоси — погляди колег–літературознавців, часом полемічні. Дослідникові важливо було відійти від лінійної детермінованості, показати мозаїчність літературного процесу, який має ядро, але й не менш цікаву периферію. Крім того, дослідження, датовані 1970–ми чи 1980–ми роками, здобули новий коментар, написаний уже сьогодні. Насамкінець — усна «авторецензія» автора: «Мабуть, літературно–критичного «ретро» тут більше, ніж сьогоднішньої літературної полеміки (хоча є й це). Книжка укладена істориком літератури на основі доробку критика, який прагнув доскіпливо простежувати суспільно–естетичні й семантично–художні тенденції літературного процесу 1960—1980–х років… Те, як це відбувалося, як ми, критики, це бачили й розуміли, як підтримували найменші підходи до художніх відкриттів і самі відкриття — оті продухвини й проломини в морозом скутому річищі тоталітарного «дискурсу», — і хотілося тут відобразити».

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ