Вам може видатись надуманими більшість із зібраних у книзі сюжетів, нереальність і навіть фантастичність описаних подій, проте майстерність, з якою це зроблено, послідовність і логічність змальованого вас обов’язково зачепить. Він заворожує лабіринтами свого образного й лаконічного слова, тут немає нічого зайвого, усі слова своєчасні і на потрібну місці.

Мельник легко читається, чудова мова, кожен сюжет має внутрішню напругу, закликає поринути у глибини людської душі. Його письмо могло б стати сценарієм для майбутніх кінострічок, проте не буденних, а вишуканих, інтелектуальних, таких, приміром, як "Сталкер" Тарковського, де широким залишається простір для думок і асоціацій, де вас мимохіть заставляють заглянути у свій духовний світ.

Центральною у цій книзі, як на мене, є повість, винесена у назву книжки. Надзвичайно простий сюжет, який в кількох словах можна описати як очікування молодим подружжям у гості батька, який з різних причин десятиліттям не може виконати своєї обіцянки і відвідати свого сина й побачити своїх внуків, автор перетворює в інтелектуальну драму з несподіваною розв’язкою. Досконало передано взаємини між Батьком, відданим своїй справі, постійно, до самозречення зайнятим радіоелектронними винаходами у військовій промисловості і Сином, що виріс в основному з матір’ю, де матері "було багато", а батько "не був чимось життєво важливим": у зверненні "тату" не було Батька. "Тато" стало іменем, яке просто давало гроші. Це була реальність, що жила поруч багато років. Вона лише обтяжувала Сина і була зайвою для нього. З переїздом Сина в інше місто, Батько перестав бути потрібним. Він залишився "Толиком, який не став бігати за Сином, а залишився у своєму житті". Його любов до Сина була "якоюсь мовчазною". Він вірив у нього і цим себе тішив. Змальоване автором настільки тонко і точно передано, ніби взяте ним з власного життя.

Мельник "експериментує" з людиною, розігруючи в уяві різні, часто фантастичні ситуації, в яких вона може опинитися. Наприклад, що відбувається з людиною, у якої раптово звужується життєвий простір і одна за одною зникають зручності, до яких вона з роками звикла, блискуче змальовано в повісті Ярослава Мельника "Рояльна кімната". В іншому оповіданні "ААА" автор ставить людину в ситуацію важкого вибору одної з кількох пропонованих їй бід чи то одного з кількох щасть.

Поведінку всемогутньої людини, людини-Бога майстерно передано в оповіданні "Не можна взяти живого Бога".

Розігруючи багато чого в уяві, автор у своїх оповіданнях не породжує хибних уявлень, які могли б стати причиною непорозумінь. Проте, коли він висловлює сумніви у канонах християнських вірувань, як, наприклад, в оповіданні "Христос", переконуєшся, що є святі речі, скепсис щодо яких недоречний.

Відчувається здатність автора проникнути розумом навіть у життя комашки, жити цим і передати її почуття та світосприйняття. Цим він перегукується з Кафкою, Борхесом, чи може, навіть, з деякими речами нашої сучасниці Галини Пагутяк.

Не сумніваюсь, що свіча Ярослава Мельника згуртовуватиме довкола себе все більше коло прихильників серед його читачів. У його особі ми маємо художника слова, який висотою свого таланту сягає митців світового рівня, і з часом матимемо можливість все більше в цьому пересвідчуватися.

Зрештою, відкрийте самі для себе Ярослава Мельника, бо скільки я б тут не товкмачив "халва", солодко лише мені.

Микола Григорчук