Письменникам і видавцям уже наступного тижня почнуть роздавати нагороди. Наприклад, 18 грудня вручать премію "Книга року Бі-Бі-Сі". А 19 грудня стануть відомі переможці Facebook-рейтингу "Читають всі".

Зараз говорити про підсумки ще рано. І книжки цього місяця – зовсім не підсумкові. Це просто хороші книжки, які приємно читати довгими зимовими вечорами.

Борис Херсонский. Кладезь безумия (Спадщина)

Ця книжка мене захопила і не відпускала, поки я не закінчила читання.

Борис Херсонський – знаний автор родом з Одеси. Я стільки разів слухала його виступи на "Форумі видавців" і на "Київських Лаврах"… і раптом у грудні усвідомила, що "Кладезь безумия" - це перша книжка Херсонського, яку я прочитала. Все інше – було усно прочитане або у Facebook побачене.

"Кладезь безумия" - це збірка спогадів. Річ у тім, що Борис Херсонський за фахом психіатр. Вже давно в своєму ЖЖ письменник почав викладати "Записки психіатра". Масив цих текстів дозволив скласти структурно струнку книжку.

Не варто думати, що ця книжка цікава тільки лікарям і всім зацікавленим темою безумства. Це талановита мала проза. Кожна історія в життя психіатра – окреме оповідання, де лаконічними засобами письменник творить органічний абсурдний світ.

В дзеркалі життя психіатричної лікарні видно абсурдність так званого "нормального життя". Власне, запитання про те, що можна вважати "нормою", і чи існує така "норма" - ось лейтмотив усього мого читання.

"Кладезь безумия" можна читати тільки запоєм – від початку і до останньої сторінки. Легко впасти у парне божевілля – folie à deux – на пару з автором. Напевно, це найкраща чеснота цієї книжки.

Андрій Кокотюха. Червоний (КСД)

Андрій Кокотюха мене здивував. Тобто не так – я сама себе здивувала. Читала роман про УПА і розуміла, що не відчуваю промивання мізків. Я так не люблю пропаганду в літературі – і тут її нема. 

"Червоний" має декілька смислових обгорток. Кожна налаштовує на читання в "правильному" ключі. Передмова Вахтанга Кіпіані та післямова Андрія Кокотюхи, передмова від фікціонального "автора" Клима Рогозного та совєтського журналіста Григорія Титаренка.

Як у китайській скриньці, маємо одразу декілька варіантів "начинки".

Читали роман "Товстий зошит" Аґоти Крістоф? Як і там, Андрій Кокотюха пропонує декілька "правд".

Річ у тім, що роман складається з трьох "зошитів". У кожному від першої особи звучить історія ватажка УПА на ім’я Червоний.  Ці записи за легендою збирав Григорій Титаренко. Їх оприлюднив його племінник уже в часи Незалежності – Клим Рогозний.

Особи, які дають свідчення в зошитах Титаренка – вороги УПА.  Це дільничний міліціонер з району, де діє загін Червоного. Це кгб-шник, який вполював Червоного. Це в’язень з совєтського табору, який щиро вважає Червоного та його побратимів ворогами.

Зміна точки зору деформує історію. Але лишає незмінними честь і звитягу, гідність і сміливість, незалежність і принциповість.

Мова роману – підкреслено проста. Андрію Кокотюсі не вдалося передати індивідуальні особливості мовлення персонажів. Натомість вдалося втримати мою увагу цікавим сюжетом і каскадом характерних персонажів.

Погляд з боку ворога – доволі новий, як на українську масову літературу. Я особисто дуже втішена, що за "кривоногими москалями" Василя Шкляра сюди прийшли неоднозначні герої поза чорно-білим спектром.

Галина Ткачук. Найкращі часи (Електрокнига)

Галина Ткачук колись написала книжечку "Славка" - про дівчинку, що живе в Боярці. Тепер друком іелектронно вийшла книжечка "Найкращі часи". Про дорослих дівчат і дівчаток, які живуть і чекають на свої найкращі часи.

Галина Ткачук працює зі стилем, який мало присутній в сучасній українській літературі. Письменниця створює абсурдну художню реальність – на тлі реальності цілком "реальної" та буденної.

"Найкращі часи" - це збірка оповідань. Всі вони доволі нерівні, але з-поміж них є правдиві перлини.

Наприклад, дуже розсмішило мене оповідання "Тисяча шматочків". Тут є трохи від Кафки, трохи від Йонеско, трохи від містичного реалізму.

Фабула оповідання фантастично смішна. Уявіть собі, що існує світ, де в усіх трамваях розписані місця для всіх представників усіх професій.

Наприклад, одного разу в трамваї місце для філологів було виламане. І філологові довелося сісти на місце для вагітних жінок. І тому філологу в Парламентській бібліотеці не дали потрібної книжки – бо вагітним її читати заборонено.  І філолог вирушив у мандри на пошуки людини, що відкрутила потрібне крісло, щоб надати в бібліотеку потрібну довідку та отримати потрібні книжки.

Крісло знайшлося. Що з ним сталося? Фінал парадоксальний, як і в багатьох оповіданнях збірки.

Моє улюблене оповідання – "Найкращі часи". Це текст про дітей, які починають працювати з 3 років. Так вони отримують потрібні для пенсії 30 років стажу… і у віці 33 років починають жити по-своєму. Без трудових книжок, стажу та обов’язкових вказівок від батьків і старших родичів. Так починаються найкращі часи.

Одним словом, скачайте збірочку – почніть і собі найкращі часи. 

Ірина Славінська