Фоліант «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу» дає якнайширше уявлення про літературознавчу грань таланту Богдана Рубчака.

Не зайвим буде лапідарно нагадати основні відомості про нього. Богдан Рубчак народився 6 березня 1935 року в містечку Калуш на Станіславщині. Початкову освіту здобув у Калуші, 1943 року з батьками виїхав до Німеччини. З 1948 року – у США. Вивчав мови та порівняльну історію світової літератури в університетах Нейві-Пір та Рузвельта. З 1968 року – викладач у Рутґерському університеті, з 1973 – в Іллінойському. Докторську дисертацію «Теорія метафори» завершив і захистив 1977 року. Автор поетичних збірок «Камінний сад» (1956), «Промениста зрада» (1960), «Дівчині без країни» (1963), «Особиста Кліо» (1967), «Марену топити» (1980), «Крило Ікарове» (1983, 1991). Написав велику кількість наукових і літературно-критичних статей, зокрема низку статей про українську поезію ХХ століття у світовому контексті. Співупорядник двотомної антології сучасної української поезії на Заході «Координати» (1969, спільно з Богданом Бойчуком). Належить до «Нью-Йоркської групи» українських поетів. Довший час жив біля Чикаґо, за останніми відомостями – перебрався до Нью-Йорка.

Квінтесенційно основні риси поетики Богдана Рубчака можна сформулювати так: уся дотеперішня історія існує й зараз, вона десь тут поруч, не лише записана у фоліантах, але й присутня во плоті, в порослих мохом руїнах, у багатокомірковій пам’яті людства, актуальні представники якого топчуть ряст тут і тепер. Із розламаних частин Ікарового крила дітлахи витесують бумеранґи, з уламків троянського коня школярі майструють шпаківні, об золоте руно витирають заболочені чоботи перед порогом сільської корчми. Історію не треба реконструйовувати в поезії, з неї вистачає й мітологізованого переспівування. Проте мова зараз не про поезію Рубчака, а про його есеїстику, яка теж відлунює мітологізацією, що й відображено у назві книжки.

Богдан Рубчак, мабуть, вибрав свої кращі есеї до книжки «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу». Справою ж Василя Ґабора як упорядника було вибрати найкраще з великої кількості матеріалу, рахуючись із думкою Рубчака. Так чи інакше, кожен має свій смак. Вибір цих есеїв від Шевченка до Стуса показують Рубчака з кращого боку. Відбір, як, напевно, і пропозиція самого Рубчака, тут були ретельні. У книжці розглядається творчість Тараса Шевченка, молодомузівців, Євгена Маланюка, Наталі Лівицької-Холодної, Богдана Кравціва, Богдана Ігоря Антонича, Богдана Нижанківського, поетів «Нью-Йоркської групи» (зокрема Юрія Тарнавського, Патриції Килини та Віри Вовк), Олега Зуєвського, Василя Стуса...

З деякими текстами ми вже були ознайомлені, зокрема, з есеями про Тараса Шевченка і Богдана-Ігоря Антонича у контексті трьох слов’янських міфологічних світів, де Антонич порівнюється з Велимиром Хлєбніковим та Єжи Гарасимовичем. Остання стаття колись мене надзвичайно приємно вразила, ледь не шокувала. Думаю, автор у тексти статей до цього видання вносив правки. Тепер стосовно «профілів» і «масок», присутніх у книжці. Звісно, вони «виростають» з Івана Франка. Але я ще убачаю в цьому й опозицію до Григорія Грабовича. Багатьом відомо про їхні особисті стосунки, про те, що один не з’являється в товаристві, в якому присутній інший, і це уже триває не одне десятиліття. А можливо, це належить до тривких кололітературних пліток. Зрештою, і плітки є складовою живої історії літератури. Якщо візьмемо до уваги назву і тематику деяких статей з книжки Грабовича «Тексти і маски», то я думаю, що маски у книжці есеїстики Рубчака «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу» присутні як опозиція чи альтернатива. Я чомусь відчуваю у текстах оцю приховану опозицію. А можливо, якраз навпаки – Грабовичеві «маски» є в опозиції до Рубчакових.

Зокрема й ці думки я висловив на засіданні нашого Інституту Івана Франка Національної академії наук України, коли ми висували книжку Богдана Рубчака «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу» на здобуття Шевченківської премії. Засідання було дуже цікавим, висловлено чимало захопливих думок. Деякі цікавіші міркування моїх інститутських колег наведу при цій нагоді.

Євген Нахлік, зокрема, про есей «Шевченкові профілі і маски: Іронічні “я” у поезії Кобзаря», яким відкривається книжка, зазначив: «Б. Рубчак був одним з тих небагатьох, хто ґрунтовно і акцентовано розкрив Шевченка з погляду його індивідуальних екзистенційних шукань, з погляду вияву його власного інтимного екзистенційного “я”, яке замислюється над проблемами екзистенції: для чого він існує? яка його доля? яку долю він для себе хоче? Б. Рубчак порівнює Т. Шевченка з С. К’єркеґором. Виявляється, що у Шевченка, якого зазвичай вважали фольклорним, народницьким, теж були тонкі екзистенційні роздуми, які зближують його з К’єркеґором. Тому з цього погляду дослідження – дуже ґрунтовне, новаторське, воно зробило прорив у шевченкознавстві, не втратило своєї вартості дотепер».

Віктор Неборак виділив два знаменники, які об’єднують статті книжки, перший: «...поети, про яких написані есеї – це ті поети, які прагнули до модернізації української літератури, незалежно від того, який навколо них склався канонічний образ», і другий – розглядається поезія «переважно емігрантів». Ігор Котик сказав, що статті Богдана Рубчака «написані на дуже доброму фаховому рівні, вони є зразками естетичної критики, можуть бути поживним чтивом не тільки для касти літературознавців і письменників, а й для широкого кола читачів». Мар’яна Барабаш відмітила, що есеї Рубчака «написані цікаво, оригінально, з поетичним чуттям і баченням, хоч і з великою мірою суб’єктивності; з багатьма його висновками можна сперечатися, але вони, зрештою, й не претендують на наукову категоричність; на його твори варто дивитися, як на есеї-роздуми».

Певна частина есеїв Богдана Рубчака – здебільшого доповіді на відповідних імпрезах. Доповіді – це одна з граней Рубчакового таланту, який може варіювати, балансувати. Варто також додати, що ще одною дуже корисною рисою у Рубчака є те, що у кожному його тексті про іншого поета проступає він сам, тому, коли поет в есеїстиці роздумує про іншого поета, він так чи інакше висвітлює і свою «лабораторію». Про критичні виступи поетів Микола Ільницький пише, що вони «попри своєрідність почерку кожного автора, мають ту цінну рису, що вони позначені не так простеженням тенденцій розвитку поезії, як відчуттям неповторності творчої індивідуальності митця, його внутрішнього світу, таємниці творення образу, технології вірша». Письменницька критика (і до неї можна зачислити есеїстику Рубчака) вирізняється великою увагою до проблем художньої майстерності, значну увагу приділяє осмисленню мистецтва поетичного. Поети, пишучи про інших поетів, цим самим висвітлюють і своє розуміння поезії, деяких її нюансів. Ніхто ж із них не претендує на істину в останній інстанції, а має своє священне право на помилку, адже, за словами Аристотеля, менш важливо, коли поет не знав, що в оленячої самиці немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо.

Все-таки Богдан Рубчак, перш за все, – неабиякий поет. Якби він, сподіваюся, отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка не за свій поетичний доробок, а за свої думки про поетів, це нічого не змінило б. У цих літературознавчих думках вияскравлюється його поетична «лабораторія». Цю книжку есеїв «на рівні Божих партитур» можна прирівняти до художньої книжки.

Повірте, про кожну зі статей книжки Богдана Рубчака «Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу» можна було б написати окрему розлогу рецензію, але тут ми обмежилися лише загальним поглядом на книжку.

Рубчак Б. Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу : есеї / Богдан Рубчак ; упоряд. Василь Ґабор. – Львів : ЛА «Піраміда», 2012. – 484 с.

Іван Лучук