Мова про те, що далеко не пересічний (а для декого – й улюблений) сучасний український поет Костянтин Коверзнєв нещодавно дебютував у прозі міні-романом «Ти не прочитаєш цю книжку». Оскільки це, дійсно, міні-роман, отже, й критика буде недовгою. (Хоча б для того, щоб не перебільшити кількість сторінок власне твору, їх – 120).

Якщо залишити осторонь непотрібні (хоча такі прозорі) асоціації із Беґбедером, який лише рівно на 10 років народився раніше за нашого автора, то можна мовити чисто й непохитно: Костянтин Леонідович написав поки що неперевершену книгу для київського метро. Саме так. Абсолютно міський роман, написаний, між тим, м’яко кажучи, в «не дуже» міських Медвині та Немішаєві. І формат книги (75 на 80, 1 до 32), і, головне, текст наче спеціально створені для її діставання із внутрішньої кишені осінньо-зимового пальта у ще не зовсім переповненому ранково-вечірньому вагоні столичної «підземки». А потім ти розгортаєш книгу і ось уже твоїм обличчям крокує задоволена посмішка, і крокує ним майже постійно, через абзац-другий. Серед невиспаних або втомлених випадкових «метросусідів» при перегортанні сторінок і невимушеному здійманні очей «понад текстом» відразу вгадуєш персонажів роману.

…Про основу сюжету. Автор того ж віку, що й герой. Автор, як розвідник у білому камуфляжі серед степового білого-білого снігу, заховався за своїм героєм – Данилою Хохою. Данило Хоха заховався, між тим, у «дешевому готелі «Кооператор» – від дружини, обставин, для творчості, для втілення спогадів і почуттів у реальність, тобто, у папір. (Не заважайте мені, мені треба побути на самоті!). Йти у лютому від Саксаганського до Прирічної (читай – Прорізної) не довго, хвилин 20, навіть із ноутбуком. Там є місця, де можна випити «сто грам «Курвуазьє» із наступними сто бренді «Закарпатський», бо більше грошей уже немає. Де можна «Творити!». А ось далі – треба читати текст.

…Лінія нашої недолугої української політики у романі (лінія із неодруженим нардепом Базилевським та «компані») – шедевральна! Без перебільшень. Всі психотипи поставлені К. Коверзнєвим «на свої місця» – від політиків до колишніх балерин, нині друкарок у газетах. Мабуть, автор добре ознайомлений із піаркухнею, її несмачними стравами та спеціями, що вони не справжні, а «хімія». Від тих страв – тільки неминуче отруєння, після якого одні залишаються отруюватися й далі, інші шукають чистого повітря… Тут тобі і досі непроста історія з Ґонґадзе, і «Сан Санич», і народний обранець Самченко, який «смердів не потом, а дорогими парфюмами», тут і «жертва піару» Іванцов, і майор Грищенко, той самий, що заплатив зґвалтованим міліціянтами дівчатам по три тисячі доларів після втручання «знайомого з громадської ради при МВС». Одне слово, атмосфера політичної ресторації, яка отруює, витримана, повторюю, шедеврально. На прикрість, так воно в житті, і так воно ще довго буде…

… Лінія жінок – справжніх героїнь роману. Жінок, яким вибивають зуби в міліції, жінок, яких при цьому ґвалтують, жінок, які потім стають редакторами гламурних видань etc. Жінок, які (внаслідок їх розчарувань, чи то є їхнє природне бл..дство – ось питання!) виходять заміж за «коня» зі Швеції «із нетубільним вірменським прізвищем» або за «коня із народних депутатів». Олі, Тані, Софії, їх ім’я – леґіон! Звичайно, є Таміла, навіть є руда акторка, ті трохи інші. Але Даня Хоха цих усіх «тихо любить та тихо й ненавидить». Вони досі були начебто кров’ю його життя, його руху. Але наш герой упевнено знає, що тільки «начебто». Бо в нього є дружина Марина! «М’яка, домашня, поступлива, сексуальна. Рідна». Є їхні діти, є неперевершено святий шлях повернення до Марини… Про це «не критикується», бо життєво, і потребує «щільного» прочитання книги, а також ліричних віршів...

Яких, поетичних до болю, в прозаїчному дебюті автора – стільки, аж, ох скільки! Вони в побудові фраз, у власне структурі тексту, у відступах про Йова та його доньок – Єміму, Кецію та, мабуть, про улюблену – Керен-Гаппух… Взагалі, якщо, дійсно (привіт Андрію Підпалому!) проза – є річ абсолютно фізіологічна, то Костянтину Ковєрзнєву вдалось з’єднати фізіологію та вибух серця (тобто, поезію). (Привіт тепер Джойсу!)

А щодо концепцій тексту – так вони в авторських майже афоризмах. І про ревнощі, які отруюють існування, і про неможливість існування системи, всередині якої не було б іншої системи, і про свідомість, яка «святкує відсутність форм опору». І про головну ерогенну зону людини – її мозок…

Одне слово, із вдалим дебютом, авторе! А читача – із ще одним шансом для душевно-розумової насолоди! Про деякі речі зі стилістикою («инші», наприклад) та особливо із «відсутністю вдалих прикметників» не буду – то на особистий смак. Просто прочитав чудову книгу «для метро і про метро», і наче вдалий «антиГоллівуд» подивився… 

Тут критик гучно грюкає коньячною рюмкою по клавіатурі та вимагає: «Авторе, хочу Ще!». Так, саме так, щоб «Галю! Ще 100 і апельсинового соку», щоб «потім позирнути на її спину», і щоб – «Някрошус за Чеховим», і щоб «Не плач, не плач, Наталочка, Ой леви визволяйте…». І щоб (увага!) – «Я не люблю брехати! Мабуть, це професійне…. Але й не люблю говорити всю правду».

Тобто, «Авторе, хочу Ще!»! Тобто, продовження Вашої прози! Навіть, незважаючи на те, що Вона «цієї книги не прочитає», хоча, ясно, як день, що прочитає…

P.S. …І все ж я видав би книгу в твердій обкладинці та з іншими ілюстраціями. Наприклад, прекрасного київського художника Віктора Зарецького. І назвав би Хохою якогось медвинського собаку із добрими очима, який незграбно попросив тепла у небайдужого двору…

Роман Зинов’єв