Читачі спантеличені: чи можна сміятися над книгою і чи є вона політично коректною?

Байдуже, як саме буде сприйматися зміст бестселера Тимура Вермеса (Timur Vermes) "Він знову тут" ("Er ist wieder da"), однієї лишень обкладинки досить, аби книга не залишилась непоміченою: на білосніжному тлі лише темний проділ зачіски та вуса, що складаються з літер назви роману. Така графіка дозволяє без особливих труднощів розпізнати, що ми маємо справу з одним із найжахливіших тиранів світової історії – Адольфом Гітлером.

Окрім того, розповідь у романі ведеться від імені цього тирана. Гітлер описує, як він опритомнів перед своїм бункером у 2011 році. На його превеликий подив тепер представників його нації більше цікавлять нові моделі мобільних телефонів та телевізійні шоу, ніж, скажімо, "чистота раси" та життєвий простір особистості. Особливої іронії сюжет набуває, коли Гітлер і сам стає супер-зіркою телевізійного комедійного шоу, продюсери якого вважають тирана митцем-антинацистом. Таким чином екс-фюрер знову стає популярним. Натомість праві радикали переконані, що Гітлер пародіює їхню ідеологію, тому добряче його лупцюють.

Завдяки нападу Гітлер завойовує ще більше симпатій, зокрема і з боку провідних політиків. Тож тиран починає планувати політичний "камбек". В останній сцені роману асистент екс-фюрера створює плакат зі слоганом: "Не все було погано".

Сатира як прихована реклама?

Чи такі вже комічні ці рядки? Чи є вони застереженням? Переважна більшість німецьких критиків стверджує: "так". "Успішна і водночас гнітюча сатира на масового вбивцю та засоби масової інформації", – зауважують у виданні Hamburger Abendblatt. Тоді як газета Westdeutsche Allgemeine Zeitung схвалює книгу Фермеса за те, що автору вдалося зобразити Гітлера у більш-менш людській іпостасі.

Деякі критики, однак, не перейнялися письменницьким хистом Вермеса і вважають книгу радше нудною сатирою. "Видавництво хоч і намагається створити враження знищення табу, жонглюючи такими дошкульними епітетами, як "зловтішний" та "підступний", жарти про Гітлера – це вже анекдоти з бородою", - пише журнал Der Spiegel. Навіть неоднозначна ціна книжки у розмірі 19,33 євро викликала у критика авторитетного видання радше скепсис. Газета Süddeutsche Zeitung прокоментувала роман з певним здивуванням: "Занадто часто автор настільки захоплюється зображенням Гітлера у гумористичному ключі, що зрештою це сприймається як спроба відбілити його фігуру". Такі закиди, утім, не позбавлять автора та видавця нічного сну. Тираж книжки становить на даний момент 400 тисяч. Жарти про Гітлера, може, і є суперечливим, але з фінансової точки зору цей проект окупається.

Давно знайома тема

Чогось зовсім нового у цьому романі шукати годі. Ще відразу після війни розпочалася дискусія про те, чи можна пародіювати Гітлера та його співучасників, чи варто робити це? Автори-євреї (Юрек Бекер, Едґар Гільзенрат, Ґеорґ Таборі) вже робили пародії на Голокост та Гітлера. Та й "Бляшаний барабан" Ґюнтера Ґрасса – це саркастична розправа над диктатурою нацистів.

Ідея перенесення Гітлера у сучасний Берліно також не є оригінальною. Цей мотив уже ліг в основу сюжету книги Вальтера Мерса "Адольф. Я знову повернувся!" 1997 року. У ній Гітлер через 50 років виповз із каналізації німецької столиці. Це історія про те, як на одній сцені із зіркою поп-музики, Принцом, Гітлер досягав популярності разом із колишнім своїм соратником Альбертом Ґерінґом, тільки тепер уже не в якості політичних мужів нацистської Німеччини, а у ролі звичайних трансвеститів. Мерсу тоді закидали абсолютну вседозволеність. На це письменник свого часу відповів, що людям не просто дозволено сміятися над Гітлером, вони навіть повинні це робити.

Чим ближче до оригіналу, тим нудніше

Повертаючись до роману Вермеса, варто сказати, що книга перевершила сподівання самих видавців. Адже роман не лише очолює списки лідерів бестселерів Spiegel, але й ліцензії на переклад вісімнадцятьма іноземними мовами вже викуплені. Перекладачам, щоправда, не позаздриш. У книжці чимало власних назв: імена опортуністичних політиків та знаменитостей, назви телевізійних передач, які за межами Німеччини є ледь відомими. А діалоги берлінського сленгу може так достовірно відтворити лише житель Нюрбергу. Дещо краще Вермесу вдається переробити старомодний стиль мовлення Гітлера: "фюрер" Вермеса випробовує терпіння читача так само, як і справжній автор "Mein Kampf". Однак чим більш точно Вермес відображає постать справжнього Гітлера, тим нуднішім стає роман.

400 сторінок – насправді не так вже й смішно. Справжня іронія, як написав один із критиків Berliner Tagesspiegel, полягає у тому, що ця книжка намагається критикувати культурну ситуацію: "Тимур Вермес демонструє, як медіа-індустрія хворобливо фіксує свою увагу на постаті Гітлера, проте водночас і сам отримує завдяки цьому феномену чималий прибуток".

Удавана медіа-сатира

Увага німецької читацької аудиторії до такої книжки, як "Він знову тут", нагадує ситуацію, яка склалася 1983 року, коли видання Der Stern оприлюднило фальшиві щоденники Гітлера. Тодішній медіа-скандал ліг в основу дуже дотепного фільму "Schtonk" (1992), в якому викривається істеричне захоплення широкої верстви громадськості "коричневим минулим" країни. За даними видавництва, права на зйомку фільму по книжці Вермеса вже також продані…

Через сімдесят років після падіння "Третього Рейху" уявлення, що Гітлер, Ґеббельс, Ґерінґ та їхні соратники є нібито представниками домінуючої раси, у переважної більшості німців викликають лише сміх. Разом з тим, написати дотепний роман чи зняти фільм на цю тему для німців, схоже, все ще не дуже просто.

 Джефферсон Чейз, Тетяна Добрушина