Пригадується, як на початку 90–х поволі приходило усвідомлення того, що в культурі та історії можливе існування інакшої системи координат. І якщо, скажімо, за Гусерлем підтверджувалося, що Історія — це насамперед спілкування, тобто середовище вільного обертання смислових еквівалентів, що, по суті, було головною умовою існування тієї самої Історії, то з часом усе змінилося. Переклали Фукуяму, і початок кінця у головах було покладено. «Нормальна співдружність, — значив згаданий Гусерль — це здорове людство, якому протипоказані божевільні та діти, які постійно порушують основний принцип — розуміти одне одного». Інакше кажучи, вхід до таким чином інтерпретованої Історії забезпечувався лише для animal rationale, до категорії яких аж ніяк не належали наші двоюрідні люди офіційної культури, народження яких засвідчили 90–ті роки.

Справді, наше «смолоскипове» покоління мало свою власну, відмінну від усіх попередніх, модель існування. Звідси, здається, народжувалася їхня впевненість у тому, що культура — це насамперед контекст, тобто люди та їхні стосунки між собою. Мистецькі надбання з’являться якось самі собою і придадуться. Мовляв, культура культурна тому, що мертва: цілком не варто її відроджувати. Крім того, культурою всі ми коли–небудь встигнемо стати, натомість «живим» життям — вже ніколи! Так само, слідом за Роланом Бартом, вони віддавали свої твори на відкуп споживачеві, вважаючи, що саме завдяки цій верстві твір набуває цілісності, себто його цінність полягає не у власному походженні, а в передбаченому контекстом призначенні. Тож не дивно, що на очі з’явилася своєрідна парадигма 1990–х, згідно з якою культура і спілкування повинні були постійно множитись і плодити компактні групи, які відчували б власну самодостатність та універсальність.

До чого все це призвело? В Україні результати «гуманізації» культури зазвичай невиразні, у сусідів усе якось чіткіше, бо ринок там давно сформований, натомість у нас досі вірять, що краса — це жахлива сила, і пишуть кілометрові романи «із себе», навіть коли мова в них про Стефаника або Винниченка. А тим часом новий Фукуяма вже застерігає нас від надмірної демократизації художньої літератури, нагадуючи, як свого часу в Україні билися над питанням про масову та елітарну літератури. Яйце–райце непохитності культурної спадщини розбили, натомість постмодерна курка знесла нове, з якого драконові зуби прогресу виростають. Саме так, «Останній виток прогресу», називається «застережна» праця пітерського філософа Олександра Секацького, що займає перші позиції у російських продажах літератури жанру нон–фікшн. Мовляв, сформулювати відмінність масової культури від культури елітарної не так просто, але якщо відкинути суто оціночні судження на кшталт «вульгарності» і «потурання ницим смакам», то виявимо лише один значущий параметр — положення на шкалі «легкодоступна–важкодоступна».

Отже, чи могли подумати герої 90–х, що надмірна доступність культури автоматично викликає пониження статусу духовності? Епоха двотисячних років, як значить автор «Останнього витка прогресу», вносить свої корективи, позбавляючи літературу статусу предмета розкоші, оскільки вона від історичного початку була вибудувана як ієрархія цінностей і тримала дистанцію з режимом повсякденності. Відсутність чи навіть скорочення такої дистанції, як це сталося у «демократичних» 90–х, призвела до сутнісної ерозії базисного проекту лібералізації. Утім політкоректна філософія не хоче визнавати, що ця ерозія викликана саме скасуванням дистанції, воліючи знову говорити про «вульгарність» і «засилля чистогану», про проникнення товарної форми в духовне виробництво тощо.

Хай там як, але вже не випадає бурмотіти цехові образи, адже «нон–фікшн» — це все–таки не «фікція», як казав горе–логопед із радянської кінокласики, а цілком виразна «дикція» трансльованого ринком формату літератури. Тобто цілком комерційне явище. І якщо вже його авторам ніколи ідентифікувати жанрову форму свого продукту, за них це зроблять видавці. Але зроблять вже відповідно запитам ринку, а не відповідно до табелі про теоретично–літературні ранґи. Так, наприклад, уже й не сказати, до якого літературного відомства приналежне чергове дітище Віктора Пелевіна (соціальне? художнє?) — роман «Бетман Аполло» — який рекламують нескромно і без жодного смаку, тобто як «дуже товстий роман». А вже в разі ближчого до нашої теми «Щоденника» Вітольда Гомбровича, як дивується у «Новом мире» рубрика «Non–fiction з Дмитром Бавільским», видавці взагалі «назву на обкладинці дали шрифтом, утричі більшим за ім’я автора: жанр важливіший».

Отже, попит, як бачимо, перевищує пропозицію. І бажаючих читати безфабульні тексти — чи то відомих авторів на кшталт Іллі Стогова, який знову відкрив сей жанр у середині дев’яностих, і Дмитра Бикова, що тоді ж продовжив традицію в особистому «блуді праці», а то й Едуарда Лимонова, який «закрив тему» в нульових роках, і вже давно не пише нічого, крім «романної» публіцистики «із себе» — вистачає. До речі, що таке цей самий «нон–фікшн», чи то пак «невигадана» проза, уточнювати, напевно, не варто. Щоденники і листи, есе та мемуари та інша історично–документальна проза на зразок біографій, написаних на основі документальних свідчень. До речі, автор експериментальної енциклопедії «Література нон–фікшн / non–fiction» Олена Местергазі вважає цей жанр «наївним письмом».

І все–таки, питання залишилися. Наприклад, не тільки про чтиво, що «знаходиться на вершечку чартів», а просто про виразний нон–фікшн за найближчого розгляду. Чи багато його в перекладах, і чому так мало авторів видається у цьому жанрі? Насправді у перекладах цього добра вистачає, кожен намагається вхопитися за біографію у кращому випадку близького знайомого, який раптом став знаменитим, і тоді виходить або белетризована біографія і вільний переказ творів героя роману «Лимонов» Емануеля Каррера, або «Життя Пазоліні», написане другом одіозного кінорежисера Енцо Січіліано.

З російською версією нон–фікшн і складніше, і простіше. З одного боку, як стверджують на одному популярному сайті в розділі «Довідник письменника», «переважна більшість книжок, що видаються в Росії, — це нон–фікшн». Коли читач прийде до тями від категоричності такої заяви, голос автора зміцніє, як у вчительки німецької в оповіданні Довлатова, і далі ми дізнаємося, що «нон–фікшн для дорослих буває наступних видів...». Утім «доросла» книжка Георгія Дерлуг’яна «Як влаштований цей світ» уже потрапила до «видового» списку бестселерів у категорії non–fiction московського магазину «Фаланстер». І хоч критик Станіслав Львовський вважає, що «тут навіть у наївного читача виникають деякі підозри на предмет методології і того, наскільки фокуси в цьому роді стосуються науки», але вже пізно метатися, бо книжку визнано популярною, як стверджують продавці літер, а не критичних зауважень.

Таким чином, у строкатому світі нон–фікшн тенденції вже не намацуються наосліп, і думки носяться у повітрі, а тому не вірте чуткам про те, що мало російських авторів видається у цьому «всенародному» жанрі. По–перше, він не завжди легкий, і серйозні книжки на зразок «Дивної не–смерті неолібералізму» Коліна Крауча, «Останнього витка прогресу» Олександра Секацького і «Безіменних суспільств» Олени Петровської не завжди компенсуються біографічною вольницею типу «Реалізму долі» Олександра Путова, «Тотальної «Війни» Алека Епштейна і «Ключів щастя» Олени Толстой про того ж Олексія Толстого.

Ну, а по–друге, у веселій шипучці терміна «нон–фікшн», немов у піні днів, тонуть і невдалі романи, і невиправлені конкурсні рукописи, і навіть російський книжковий ярмарок із такою назвою існує. Невдовзі ним буде позначена геть уся наша піднебесна література, яка стремить до невигаданих історій чи то з себе, а чи з книжок всесоюзного дитинства. «Це бувальщина?» — перепитає нас, немов у оповіданні згаданого Довлатова, здивований читач. «Яка там бувальщина, — трохи відкоригуємо ми відповідь. — Це правда!» Коротше, написаному вірити.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО