Книжка має назву «Свідоцтво про життя» (дизайнер — Ростислав Лужецький, художник — Тарас Ткаченко), у виданні використано світлини з домашнього архіву Роговцевої-Степанкової. Своє «Свідоцтво...» Ада Миколаївна написала переважно російською, але у книжці міститься потужний україномовний блок, пов’язаний із роботами актриси в національному матеріалі та з сусідами й побутом села Жереб’ятин поблизу Борисполя — за словами Ади Рогоцевої, «мого притулку та розради...»

Спогади охоплюють сім десятиліть! Постає довга, яскрава низка деталей, подеколи не дуже зрозумілих сучасній молоді: про те, що в ті часи їли, що носили, що співали, як заробляли гроші, що і як святкували... Мрія дівчинки-підлітка з’їсти ціле кільце «Краківської» або «Семипалатинської» ковбаси; бабусин романс про «девушку нежную», яка «чайкой прелестною Над озером тихим спокойно жила...»; свиня Марочка, котра виросла в хаті, наче собака, та відмовлялася їсти без поцілунку в п’ятачок... Або ялинка, прикрашена стограмовими «мерзавчиками», таранкою та калиною...

Життя актриси типове для декількох поколінь: війна, окупація, повоєнні бідування, важка праця, «кухонні» інтелігентські дискусії, книжки, фільми, вистави та актори, якими захоплювалися всі. Виняткове тут одне — талант. Талант пропустити чужий біль і чужу радість крізь себе так, щоб захопити ними уяву тисяч людей. Талант бачити в природі та людях навколо оті негучні, непоказні, але безцінні щоденні «перлинки». Талант вдячності — людям і долі. Талант любові.

Батьки, діти, чоловік Кость Петрович Степанков, онуки, дві бабусі й дідусь, тьотя Зіночка, «дядя Стьопа» та його родина, колеги по театру та кіно — від народних артистів СРСР до працівників сцени — про всіх Ада Миколаївна згадує з ніжністю (а про тих, хто того не вартий, не згадує взагалі або не називає імен, коли вже без цих негативних персонажів геть не обійтися). Михайло Романов, Володимир Неллі, Леонід Варпаховський, Юрій Лавров, Віктор Халатов, Олег Борисов, Павло Луспєкаєв, Давид Боровський, Ірина Молостова та Борис Каменькович... Самий лише перелік гучних імен розмістився б на кількох сторінках! А поруч із ними — актори допоміжного складу, пожежник Аганов, прибиральниця сцени Танєчка, гастрольний адміністратор Сан Санич та інші, хто таким чином завдяки Роговцевій фактично потрапляє в історію.

Десь ближче до фіналу книжки Ада Миколаївна схоплюється й дещо винувато зауважує: «Вспоминая ушедших, я часто, возможно, чрезмерно, употребляю слово «любовь». Но дело в том, что эти люди дарили мне свою любовь так щедро, что уход из жизни каждого из них стал для меня личной потерей». Як тут не згадати зоряної ролі Роговцевої — Естер зі «Священних чудовиськ» Ж. Кокто в постановці Романа Віктюка, — від імені котрої Ада Миколаївна колись промовляла зі сцени: «Я люблю любить... У меня, как у Верлена, неистовство любви. А вы ненавидите любовь. Все ненавидят любовь, пытаются ее разрушить, помешать ей жить. Все объединяются против любви, ожесточаются против нее...».

Навіть драматичні ситуації її акторського та людського шляху викладені Роговцевою не у звинувачувальному тоні, а з намаганням бути якомога об’єктивнішою, не дозволити болю та образі перекреслити те хороше, що було пов’язано з певними людьми та певними періодами життя...

Так, дві історії, одна з яких призвела до втрати «дому» — Театру російської драми ім. Лесі Українки, а друга, нещодавня, позбавила киян можливості бачити Роговцеву на сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра — авторка переповідає зі спокійною рішучістю, стримано і так само із вдячністю: Михайлові Рєзниковичу — за різнопланові роботи, відкриття нових акторських можливостей, Едуардові Митницькому — за майже п’ятдесятилітню дружбу та Гелену із «Варшавської мелодії», головну роль її творчого життя.

...Час для кожного з нас плине так, що з роками «розростається» наше власне «кладовище»: дедалі більше людей, яких знаєш та любиш, відходять у вічність, дедалі менше їх залишається навколо... Спогади Ади Роговцевої — теж, природно, більше про тих, кого вже немає, тож головна нота книжки — щемливий сум...

Автори мемуарів часто перебільшують власне значення в історії, і від того їхні спогади виглядають піднесено й переможно. Ада Миколаївна свою роль применшує: «Все своє життя я прожила в Україні, а в 70 років одержала найвище звання — Героя України. Майже шість років я розмірковую — який я герой?» — іронізуючи із власних юнацьких мрій про славу та успіх, причому на кокетування це геть не схоже. Та пробачимо це одній із найкращих актрис України. Бережімо її!

P.S. Презентація книжки «Свідоцтво про життя» відбудеться 31 травня за програмою «Книжкового Арсеналу», а восени заплановано тур Ади Роговцевої містами України.

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець