Re: цензії

Ірина Володимирівна Жиленко завжди залишалася трохи в тіні, у храмі поетичної краси, яка у природі своїй не може бути галасливою. Не прагнучи творити навколо себе міфу, вона просто писала, встаючи рано-вранці, поки ще сплять домашні. І їй було комфортно жити у своєму маленьку світі, де вона була принцесою. А королівського трону Ірина Жиленко не хотіла. Так сталося, що «королем» був її сильний чоловік Володимир Дрозд, людина із величезним почуттям гумору, талановитий письменник-характерник. Ірина Жиленко жила у вимріяному світі, проте вона не прагнула «масового читача», не шукала загравань із публікою. На жаль, її внутрішня скромність і бажання залишатися осторонь галасу позначилися на тому, що роль поезії Ірини Жиленко, як на мене, й досі не була належно оцінена. Творчість І. Жиленко не має належного місця в каноні сучасної української літератури.

Ірина Жиленко, як мені здавалося, жила на своєму острові, у трохи замкненому світі. Проте лише так вона могла зберегти внутрішню рівновагу. З ранніх років поетка перебувала під чарівним впливом поезії російського символізму, жила на магічній орбіті «срібної доби». Поети того часу не зналися на pr-технологіях, вони жили в міфі, перетворюючи кожний свій день із буденності на магічне дійство. Можливо, цей внутрішній потяг до магії і зближував у площині творчості із химерним Володимиром Дроздом. Цим двом прекрасним письменникам хотілося «веселості сердечної», за Сковородою, вони вірили в чудо. Зокрема Ірина Жиленко.

І од життя, простого,

наче звичка,

лягала тінь, прекрасна

й фантастична.

Але одного дня чуда не стало. Рівно десять років тому пішов із життя той, на кому все трималося. І Всесвіту стало мало для творчості. І чорна хмара накрила собою казковий світ маленької принцеси.

Померли всі слова. І навіть найсумніші.

Лишились душі слів, мовчазніші за тишу.

Нічого я вже ними не скажу.

Мовчазною — переступлю межу.

(«Померли всі слова...»)

Або ж

Я сьогодні не та, що була,

Коли ми ще жили обоє.

Та, якою була — лягла

У могилу разом з тобою.

(«Я сьогодні не та, що була»)

Смерть Володимира Дрозда перетворила життєрадісну інфанту на «поетесу смерті». Ірина Жиленко чудом знайшла в собі сили, аби вижити, аби перебороти ту чорну смугу цілковитої порожнечі. Стан покинутості призвів до нечуваного: чорні вірші про смерть просто переповнювали. Їх надзвичайно страшно читати сторонньому читачеві. Здається, з часом стан чорної біди було подолано. Але легкості не було. Поетка почала замикатися в собі, шукаючи розради, борючись із людською трагедією.

Ірина Жиленко в поезії — це легкий метелик. В її творчості немає нічого надмірного, нічого важкого. Тільки доторки мистецької краси. Тільки легкість буття від щасливого переживання кожної миті.

Світанок. Душа моя прагне

явитися в слові,

Достойним її висоти

і щасливих морок.

І світ — хвилювання.

І все до любові готово.

І вічні плющі золоте

обвивають перо.

(«Світанок у світлі ластівки»)

Ірина (справжнє «паспортне» ім’я — Іраїда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 р. в Києві, проте дитинство пройшло на Черкащині. Після війни сім’я знову повернулася до Києва, та ці роки становлення у столичному мистецькому середовищі важко назвати легкими. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з’являтися перші (зокрема, й поетичні — з 1958 р.) літературні твори. 1964 р. вийшли друком одразу дві її книжки — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». Вже наступного року з’явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці (деякі мудрагелі від ідеології, глухі до естетики, звинуватили збірку в «песимізмі юнацької душі»). І все одно ця збірочка стала справжньою подією. У книжці зримо явлена планетарна францисканська любов до світу. Ця любов безконечна і естетична сама по собі. 1971 року з’являється «Автопортрет у червоному» — і знову свята буденність опоетизовується, кожна мить перетворюється на всесвітньо важливу. І. Жиленко змальовує в одному з віршів психологічний портрет Сковороди, ніби переінакшуючи літературний канон, прокладаючи зв’язки з літературною традицією раннього модернізму, коли в центрі канону хотіли поставити саме Г. Сковороду. Здається, звідси бере початок чарівна казка Ірини Жиленко. А в наступній збірці «Вікно у сад» (1978 р.) казкарство остаточно закріплюється як світоглядна риса. Тікаючи від абсурдності радянського життя, від сірості буднів маленьких нецікавих людей, поетеса перетворює своє життя на чудо, а сама стає деревом, вікном у чарівний сад поезії. Психологічний портрет і акварельний малюнок — її два улюблені жанри — лише так можна створити щось цікаве, вартісне. Художній світ має вселяти надію, має рятувати, має «забезпечувати» людину добром і вірою в чудо. Ірина Жиленко вірила, наївно вірила в казку.

Поетичні збірки «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981 р.), «Ярмарок чудес» (1982 р.), «Збулося літо. Вибране» (1983 р.), «Останній вуличний шарманщик» (1985 р.), «Дівчинка на кулі» (1987 р.), «Вечірка у старій винарні» (1994 р.) поєднують казковість із елегійністю. Неможливо весь час бути гномом. Колись настає час замислитися над прожитим. І все одно — життєствердність домінує в цих збірках. Як і краса.

Ірина Жиленко зберігала в собі якусь дивовижну дитинність. Вона, як маленька дівчинка, дивувалася світу. Шукала краси. Вірила в чесність.

Притишена до світлого ріаnо,

десь, за стіною, скрипочка

співала.

Я сіла в крісло до вікна лицем.

І милостиво осені кивнула,

мовляв, я вже готова.

Я вернулась.

Розпочинай класичний

свій концерт.

...Але з часом відчувалося, що життя змінилося. Зокрема, після втрати чоловіка, який був муром. Поетка починала помічати зміни в навколишньому світі. Світ ставав жорстокішим. Мистецтво перетворилося на заробіток. А Ірина Жиленко не уявляла, що творчість може приносити зиск. Раніше, у студентські роки, в роки молодості все було інакшим, хоча і творити доводилося в умовах радянської несвободи. Втеча у вимріяний світ власної казки долала несвободу.

Не владні, не багаті

і не визнані —

Бо ж діти ми Вітчизни

неласкавої.

Та ми були самі собі Вітчизною,

Самі собі — життям,

багатством, славою...

Згадую презентацію «Євангелія від ластівки» в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», що відбулася в Інституті літератури ім. Т. Шевченка. Ірина Жиленко жартувала, сміялася, раділа життю. Вона була часом різкою в думці, але ніколи не лукавила, завжди була гранично щирою і прямою. І випромінювала якесь неземне світло. Сьогодні таких поетів уже майже немає, які давали б такий енергетичний заряд добра. Бо в її поезії немає нічого штучного, немає «зиску». І ще: Ірина Жиленко — поет ірраціональний, вона жила у виміряному казково-жіночому світі як дух-охоронець і водночас як принцеса.

Інфанта рано пішла з цього сірого світу. Здавалося, знайшлися нові сили, щоб писати. Вихід «Homo feriens» став подією в українській літературі. Але 3 серпня інфанта помандрувала до свого лицаря.

Не відпущу тебе в самотину,

яка без мене — пекло потойбічне.

Візьми мене за руку, і навічно

дві вічності зіллються у одну...

(«Осінній ювілей»)

5 серпня на прощанні у Фролівському монастирі Євген Сверстюк наголосив, що Ірина Жиленко була серед перших поетів української літератури ХХ століття. Іван Драч згадав про свої враження від знайомства з Іриною Жиленко на життєвій прямій завдовжки в 50 років, потверджуючи неймовірну легкість життя і творчості поетки. «Ірина Жиленко була справжнім вікном у сад. Вона була естетичним протистоянням», — наголосила Ліна Костенко. За її словами, Ірина Жиленко не боялася смерті, вона була людиною «торжествуючого життя», яка випромінювала надзвичайне світло.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка