Юрій Андрухович в останні роки багато перекладає, створює музично-поетичні вистави з європейськими гуртами, бере участь у театральних постановках, експериментує, цікавиться, коментує і виглядає щасливою людиною, яка залишається найнепередбачуванішою творчою постаттю в Україні. Завтра, 21-го вересня, о 16:00 на Гогольфесті він візьме участь у музично-театральній постановці свого оповідання «Альберт, або найвища форма страти». Напередодні вистави він люб’язно відповів на кілька питань «Контрактів».

Юрію, останнім часом тебе можна зустріти у найнесподіваніших, здавалося б, ролях: від співака до актора (який грає роль наратора) у виставі. Важко було зважитися на таке багатоголосся, це твоя приватна примха, власна маленька приємність чи свідома потреба вийти за межі літератури?

Юрій Андрухович: Мені завжди цікаво побути початківцем. Тобто спробувати щось нове, до чого я начебто маю нахил від природи, але досі не встиг якось усерйоз цьому присвятитися. Письменником бути добре, але є ще купа інших занять. От я й намагаюся бодай щось із цього надолужити. Не розминутися в житті із собою самим.

У мене є відчуття, що разом із «Піснями для мертвого півня», «Таємницею» й «Лексиконом інтимних міст» завершився певний етап у твоєму житті, а відтак – творчості. Чи навпаки: у творчості, а відтак – у житті. У вірші Calling Dem ти писав про життя: «Який роман ми удвох написали, самі не відаючи». Тобто твій месидж того десятиліття, яке розпочалося есеями й пошуками Центральної Європи на мапах, а закінчилося життям як романом, полягав у тому, що в нашій частині світу життя, доля часто є цікавішою за літературну вигадку?

Юрій Андрухович: Не обов’язково це так. Я швидше за те, щоб вони – життя і літературна вигадка – взаємно доповнювалися. Життя я люблю не менше за літературу, але й не більше. Їх, звичайно, варто одне від одного відокремлювати, але хоча б якось максимально плавно, безболісно. У кожному разі їх не варто одне одному протиставляти.

Чи можна вважати паузу між «Лексиконом» і наступною книжкою (до речі, якою й коли чекати?) – перекладацьким періодом, своєрідним переведенням подиху, перепочинком перед новим романним викликом?

Юрій Андрухович: Я ще не знаю. Тому, власне, й інше запитання, яке ти заховав у дужках, поки що залишається без відповіді. Якась проза, звичайно, буде. Але чи буде це роман – я ще не знаю.

За останні два роки ти переклав книжку Бруно Шульца (з польської), кілька драм Шекспіра (з англійської) і повістину Роберта Вальзера (з німецької). Почнімо з Шульца – це дуже специфічний і непростий письменник, його мова часом – як стерня. Він навіть під час читання може роздратувати, а перекладати його, мабуть, ще веселіше. Не захотілося тобі під час перекладання взяти й гримнути книжкою, закинути все це діло подалі?

Юрій Андрухович: Не пригадую таких відчуттів під час роботи над Шульцом, але точно їх пригадую з Вальзером. Тому, коли я розповідав майбутньому видавцеві Вальзера – Славі Померанцеву про специфіку цього автора, то казав, що Шульц у порівнянні з ним – цілком комерційний письменник, який доволі легко читається. Шульц для мене був зануренням в якусь галюцинативну дійсність, з ним було трохи як з наркотиком, але в цілому легким.

А чому вирішив перекладати Шекспіра? До речі, як тобі співпраця з Сергієм Проскурнею, який поставив перекладену тобою «Дванадцяту ніч» у Черкаському театрі?

Юрій Андрухович: Ні, «Дванадцяту ніч» поставив не Проскурня, а Крітенко, Андрій. Проскурня був швидше менеджером цього проекту, він тоді зненацька став художнім керівником Черкаського театру і, як то кажуть, залучив – з одного боку Крота як постановника, з іншого мене як перекладача. Я взявся за цю роботу, тому що мені було цікаво, а строки були стислі, й від цього ставало ще цікавіше. Переклад мені начебто вдався, в кожному разі актори його хвалили й навіть поза очі. Акторам не все одно, що вимовляти зі сцени, тобто коли вони хвалять, то я їм вірю. На жаль, я досі не отримав за свою роботу жодної копійки. Для мене самого було несподіванкою те, що директор театру не збирається платити мені за переклад. Тобто поки що мене можна вважати одним зі спонсорів цієї вистави в Черкасах.

На презентації «Прогулянки» Вальзера у Чернівцях ти сказав, що це текст, повністю зрозуміти й оцінити який може хіба перекладач. Думаю, таке цілком можна стверджувати і про Шульца, і, зрештою, про Шекспіра. Поділишся якимось «вальзерівським» секретом, якого сторонній читач міг і не помітити?

Юрій Андрухович: Вальзер багатослівний як оповідач, його герой так само багатослівний і деякі ключові персонажі багатослівні також. Вони говорять такими плетивами, якими, мабуть, ніхто в реальному житті ніколи не говорить. Долання цієї багатослівності бувало іноді для мене майже нестерпним випробуванням. Аж поки я не згадав про абсурдизм і сюрреалізм – про французький і чеський, про дадаїзм та експресіонізм, зрештою. Тоді ж зробилося ясно, звідки виростає нудотність і велич Кафки. Відтак і багатослівність почала долатися значно жвавіше, почалася гра з фразою та нанизуванням словес, я ввійшов у смак.

Тепер – про музику. На якому етапі зараз ваша співпраця з KARBIDO? Після трьох альбомів плануєте четвертий?

Юрій Андрухович: Нічого ще не плануємо. Можливо, якщо попруть нові композиції – а вони, сподіваюся, попруть – то ми спершу випустимо так звану епку, тобто EP, Extended Play, щось середнє між синґлом і альбомом.

Цієї осені ти привіз в Україну швейцарський музичний колектив «Вервольф Сутра», ваші концерти пройшли з аншлагами, відгуки про них переважно захопливі. Ця співпраця теж має шанси на продовження – черговий спільний тур, диск, щось інше, нове?

Юрій Андрухович: Ми очікуємо виходу нашого першого альбому, він з’явиться у Щвейцарії наприкінці жовтня. Після цього буде невеличкий тур із сімома концертами в Австрії, Німеччині та Швейцарії. А далі побачимо. Багато залежить від того, як буде зустрінуто перший альбом.

Розкажи, будь ласка, про виставу «Альберт, або найвища форма страти», в якій ти граєш роль наратора, і яку ви показували у Чернівцях і завтра представите на Гогольфесті. Чия була ідея втілити оповідання у форму експериментальної вистави? Зрештою, це вистава чи музично-літературно-візуальний перформенс?

Юрій Андрухович: Ідея належала передусім Олі Михайлюк. Вона якось так звела докупи всі ці стихії – Уляну з Марком Токарем, мене, графіку Толі Бєлова, світло, звук. Що з цього вийшло? У Чернівцях певний театроман сказав після перегляду, що це для нього найкраща вистава року. Тобто можна й так до цього поставитися – як до вистави, трохи незвичної, мінімалістичної, але ж нині найцікавіший театр саме десь там і відбувається – на стиках із нетеатром.

Від приємного – до не дуже. Десь із 2010 року починаючи, ти пишеш (є таке оповідання й колонка) про свій сон: буцімто ти снайпер, а твоїм завданням є «прибрати» одну дуже високу посадову особу. Потім ти навіть вірш-пісню з назвою «Снайпер» написав, виконав її спочатку з KARBIDO, а згодом – і з «Вервольф Сутра». Словом, не відпускає тебе ця тема. А що чи хто, крім снайпера, на твою думку, може допомогти Україні?

Юрій Андрухович: Пісня насправді називається «Колискова Перфецького», а «Снайпер» це її підпільна назва. Ну, але це принагідно. Про Україну скажу так, що її витягне Росія :-) Я маю на увазі брутальну агресію, зневагу і все інше. Це дуже допомагає українцям ставати собою. Добре мати такого сусіда, нам просто пощастило з ним. От якби він ще влаштував нам якусь збройну провокацію – ціни б йому не було.

Ну і останнє питання, щоправда з двох частин. Отож, як вважаєш, підпише з нами Євросоюз угоду про асоціацію у листопаді? І якщо так, то як це може вплинути на шанси Януковича переобратися на другий президентський термін у 2015 році?

Юрій Андрухович: Думаю, що так, підпише. Я можу в цьому помилятись, але мені здається, що Європа тимчасово закриває очі (чи робить вигляд, що закриває очі) на наші неподобства, щоб мати змогу ефективніше впливати на нас у подальшому. Напевно, це добра ідея. Ґарантувати Януковичу другого терміну Європа не може й, мабуть, не надто хоче, але вона швидше за все не сприйме цей його другий термін як катастрофу, бо внаслідок підписання угоди триматиме його на значно коротшому повідку. Вважай, що все це – мої фантазії й не більше.

Розмовляв Андрій Любка