Двомісна «Палата№7» (Х.: Фоліо) Лади Лузіної та Сергія Жадана викликала протест серед літературних ріелторів: не за правилами! Як можна порівнювати кисле з білим?! Навіть поважним дискусійним майданчиком «ЛітАкцент» прокотилася панічна хвиля: мовляв, мама попереджали не змішувати огірки з молоком… У страху ж зазвичай очі великі — почали ввижатися примари, аж до звинувачень обох авторів у грубому заробітчанстві.

Ну, про «аморальність» професіоналів у зароблянні на життя фаховою працею можна сильно сперечатися, але більше дивують «критичні» закиди в авторській змові, адже проект цей цілком видавничий. Ще рік тому харківське «Фоліо» спробувало зблизити рідно– та російськомовні українські літдискурси; тоді видавець «змусив» Юрія Винничка та Андрія Куркова згадати один одного у своїх нових творах на правах окремих персонажів («Танго смерті» та «Львівська гастроль Джімі Хендрікса») й навіть випустив першодрук роману А.Куркова у перекладі.

Цього разу Л.Лузіну не перекладали, та, аби читач не сумнівався, що перед ним цілком добровільний літературний «секс по дружбе» (вислів Лузіної), — загорнули в одну палітурку та ще й прикрасили обкладинку світлиною ніжних авторських обіймів. Звичайно, й в уміщеному тут оповіданні С.Жадана, і в повісті Л.Лузіної є взаємні міжтекстові алюзії, проте вони не виглядають так органічно, як в експерименті Винничук—Курков (обидва ці письменники, хоч як дивно, доволі близькі за семантичними параметрами). Пара Жадан—Лузіна, натомість, практично не має точок дотику, і глухі натяки на тексти одне одного мають, радше, ефект занози. Тож, аби проект тримався купи, потрібна була спільна тематична ідея. Бо, як мовив Умберто Еко–вчений, «дискурсивні структури потребують текстуального оператора — теми» (Умберто Еко. Роль читача. — Л.: Літопис, 2004).

У Винничука з Курковим також була спільна тема — Львів, точніше, міфологічні проекції Львова. Антиподам Жадану і Лузіній треба було тіснішої прив’язки — аби підкреслити їхню інакшість, а водночас — і «безрозмірність» самої теми, котра органічно уміщує таких протилежних авторів. Цю тему й заявлено у книжковій назві (бо назви обох уміщених творів не мають з нею нічого спільного) — і за це видавцям також дісталося у пресі: мовляв, мало не обікрали Гоголя. Але на те він і геній, що обійти його сліди ніяк.

Отже, далі коридором за «Палатою №6», де — пригадаємо класика — перебували вар’яти усіх типів, логічно мусила б іти спеціалізована «палата №7»: для уражених таким різновидом безуму, як кохання. Так, тексти Жадана і Лузіної — саме про феномен кохання, що перетворює людину на боже–вільну (тобто, в ідеалі вільну аж до Божої подоби). Причому в обох випадках хвороба протікає з різними клінічними ускладненнями, спричиненими неповнотою засадничої тріади людського буття: віра—надія—любов.

Персонажі Сергія Жадана, на­приклад, страждають на відсутність складової «надія». І то — упродовж усієї його творчості. Якщо попервах вони лише інтуїтивно відчували цю свою інвалідність, то вже у перед­останній книжці «Вогнепальні й ножові» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012) усвідомили потребу «лікуватися», не проходити повз знаки надії, таки щедро розкидані земним шляхом: «Оминувши їх одного разу, ти ризикуєш утратити їх назавжди, і тоді тобі залишиться хіба що твоя ностальгія — печальне безнадійне бажання жити химерами та вигадками, виправдовуючи свою слабкість любов’ю, а свою невпевненість — ніжністю».

Можливо, Жаданові герої уже давно віднайшли б собі надію і здобули б душевну рівновагу, якби не їхня сильна соціальна залежність. Точніше, непоборне прагнення ви­окремитися із соціуму, відмежуватися від масового поняття норми. Якось один знаний гуманітарій пояснював мені, чому вважає підліткові судимості Януковича «нормальними» — бо ж на Донбасі інакше ініціюватися не можна; інакше однолітки тебе жорстко бойкотуватимуть. Саме з такого середовища весь час виборсуються персонажі Жадана, як–от і в оповіданні з «Палати №7»: «За кілька років Пашиного брата посадили. На той час посадили також добру половину наших однокласників. А ті, кого не посадили, стали міліціонерами».

Ті, хто сидить/відсидів, і ті, хто їх ловить/стереже, й утворюють державу, яка «позбавляє мене почуття вітчизни» («Вогнепальні й ножові»). Позбавляє безнадійно — і в цьому є трагедійний конфлікт усієї творчості письменника. Але від тексту до тексту С. Жадан завжди просувається уперед, бо «дорога — це час, потрачений нами на розуміння» (там само). Таким невеличким кроком далі є й оповідання з книжки «Палата №7» (котре, до речі, має назву «І мама ховала це у волоссі», що випливає з якоїсь туманної особистої рефлексії). Новий персонаж, за всієї подібності до попередніх, помітно від них різниться. Він уже не безоглядно тікає від реалій «нормального життя», а шукає компромісів, які би повернули надію. У ситуації фабульного кохання, котре перебуває у безнадійному глухому куті, він усвідомлює, що «спільне життя — виснажлива робота, за яку до того ж мало платять», і цієї роботи не уникнути, якщо ти хочеш устигнути на свято життя.

По–іншому уломні персонажі Лади Лузіної. Їм у згаданій тріаді не бракує надії. Вона, у вигляді жіночої мрії, навіть замінює їм реальність — аж до «половых связей в уме». Авжеж, «какая разница, раз все мы живем в своих иллюзиях?». Персонажам Лузіної зле бракує віри: «Никто никого никогда не поймет». І коли вони раптом — ніби з похмілля — виринають зі зручних і солодких ілюзій, видіння реальності жахають більше за пекельні фантасмагорії: «Каково это — чувствовать, как любовь последовательно сдыхает внутри? Сдыхает, как воющее животное, заточенное в клетке без еды и воды. И ты не вправе кормить его, не вправе продлевать его жизнь».

У суті справи, повість «Оду­ванчики» (так зветься частина Лузіної у проекті «Палата №7») — це не так навіть туга за ідеальною повнотою буття (що на поверхні), як прихований розтин самої природи літературної рефлексії. Остання фраза твору — «Но какой смысл рассказывать вам еще одну историю, если все они всегда об одном?» — відверто покликається на досвід Пауло Коельйо. Усі історії кохання, зрештою, зводяться до пошуків простоти. А історії про ці історії — до безсмертної мелодрами: «Самые сложные вещи на свете, на объяснение коих у ученых уходят трактаты, а у девушек полугодья страданий, чаще всего можно куда точней объяснить с помощью пары пошлостей и двух матюков».

Ця повість, можливо, чи не краще з усього, написаного Л.Лузіною. Тут і самоіронія («мудрость была дурацкой, из женских журналов»), і осягнення чудодійності слова («произнести вслух было для нее одним из способов прожить»), й «інструкції з безпечного користування» цим словом («есть двери, которые закрываются для нас навсегда. И глупые злые слова иногда оказываются последними»).

Зрештою — «снова банально. Но все песни о любви банальны, магия в том, как связать эти слова, как выпеть звуки». «Палата №7» — таки добра партитура.

Костянтин Родик