Зарубіжжя завжди вабило літераторів непереборним сумом ізоляції, затишністю еміграційного «відщепенства», таємним бажанням перевірити суть розставання як метафору маленької смерті. Утім вмирали письменники на чужині якось незграбно, надумано і не дуже літературно. То з перепою, то засунувши пальці в розетку, а то й зовсім iз голоду, бо декому з них здавалося, що кляті капіталісти хочуть отруїти їх своєю кока–колою. Хоча мова наразі про іншу історію з географією, більш життєствердну, хоча не менш через це сумну.

Сталося так, що майже всі більш–менш значущі і цікаві герої нових літературних часів перенеслися з Росії на гостинний Захід. Мешкають у Європі та Америці з Канадою — Борис Гройс і Михайло Епштейн, Бахит Кенжеєв і Олександр Ілічевський, Михайло Шишкін і Марина Палей. І нехай свого часу поет Лев Рубінштейн запевняв, що «переважання пір року над частинами світу стає настільки очевидним, що вже ніби як не є предметом обговорення» (наслідуючи великого Басьо, який вважав, що «Захід чи Схід — / Всюди одна й та сама біда, / Вітер все одно холодить»), а паризький літератор, автор роману «Скупник непрожитого» Андрій Лебедєв досі застерігає, мовляв, «інтернет, який у наш час став основним простором літератури, остаточно стер географічні кордони», сумні порожнечі у навколишньому ландшафті літературного процесу не особливо радують.

Так уже виходить, що за кордоном письменник зазвичай живе не «з себе», а з інших письменницьких міфів — про радість двомовності, комунікативну легкість зарубіжжя (оскільки там ніхто «в Америку не ходить», спілкуючись рідною ідиш), а також про іншу нестерпну легкість буття на зразок доступності грантів і соціальної допомоги з неробства. Про все це писали Бродський і Довлатов, Вайль і Геніс, Лимонов і Могутін. Але що таке писання авторів–емігрантів? Чи варто прокладати за ними свої власні маршрути новому поколінню ізгоїв? Адже, як справедливо вважає петербурзька письменниця Маруся Климова, «книжки — це щось на зразок непотрібних декорацій, які тільки заважають бачити їх авторів такими, як вони є насправді».

Але чи завжди зарубіжні рефлексії письмаків — декораційне зло, а також удавана бравада у зв’язку з від’їздом? Скажімо, тому самому метафізику Андрію Лебедєву, як свого часу Мілану Кундері та румунським емігрантам на кшталт Мірчі Еліаде та Ежена Йонеско, ситуація двомовності за кордоном навіть подобається. Адже писати російською у Франції, вважає Лебедєв, — це «чудова розумова гімнастика, особливо для письменника», а білінгвізм «дозволяє поглянути на свою рідну мову збоку, вивести її за межі швидкоплинних контекстів, розгледіти її потаємні скарби». Ну а Бродський, який помер американським підданим, узагалі вважав, що перехід із російської на англійську — це «зміна однієї імперії на другу». «Оскільки цивілізації конечні, — писав він, — у житті кожної з них настає момент, коли центр більше не тримає. Роботу зі скріплення у такі епохи виконують провінціали, люди околиць. Усупереч поширеній думці, світ не закінчується на околиці — саме там він розкривається».

Від такої «околичної» філософії, чесно кажучи, не легше. Здається, на батьківщині письмакові завжди хотілося «чогось більшого», тобто, як мінімум, жити в центрі, біля метро. А тут раптом пропонують «окраїну» з видом на горде імперське минуле. Ні, справжній письменник, він не такий, навіть якщо нікуди не поїхав, і самоповага у нього залишилася «центровою». «Я дивився на нього і думав про те, чи хоче він знову бути центром світу — пише у своєму виїзному «Щоденнику» Олександр Маркін, — адже ми всі хочемо бути центром світу, я теж хочу, і так сумно, що будь–який центр — як Земля у XVII столітті — одного разу виявляється окраїною».

Зрозуміло, що все вищесказане (про принади двомовності і метрополії у метро, а околиці — в душі поета) цілком може бути відмовками і самозаспокоєнням, адже зауважив був московський письменник Володимир Березін (точніше, один його знайомий), що сучасна еміграція — це всього лише зміна звичок. (Тобто якщо раніше ви писали вірші російською, то тепер доведеться заробляти статтями, писаними французькою чи англійською). І якщо раніше еміграція була трагедією, подорожжю з аерофлотівським Хароном, то тепер ти виявляєш, що в тебе з’явилася звичка снідати в турецькій закусочній на розі Дюрінерштрасе».

До речі, щодо того, де краще снідати і як туди потрапити сучасному письменнику в його позачасовому наслідуваннi класиків. З одного боку, можна слідом за Бродським погодитися з вищезгаданою роботою провінціалів, людей околиць, і зупинитися на місцевому громадському харчуванні. «На могилі Пастернака так добре в жовтні пити з якоюсь молодою поетесою червоний кримський портвейн, — спокушає московський літератор Олег Зоберн у своїй збірці оповідань «Ширь». — А якщо заглибитися у це кладовище ще метрів на двадцять, там у кущах — чорний надгробок Тарковського. Біля нього так добре в липні пити з якоюсь молодою поетесою сухе біле вино». З іншого боку, емігранти почуваються часом так само, як їхні колеги–залишенці. «Так мені хотілося в Нью–Йорк, додому в Нью–Йорк, до своїх книжок, клієнтів і негрів подалі від цього похмурого слов’янства, — вигукує поет–емігрант Ярослав Могутін. — Б…ь, невже мені завжди потрібно буде в журбі їхати сюди, щоб відразу ж із жахом звідси вертатися?!» Або ось у Анатолія Гаврилова, уродженця Маріуполя, а нині «письменника для письменників» з Владимира: «У Москві відкрився міжнародний книжковий ярмарок. Чотири роки тому мене запросило на такий ярмарок видавництво «Запасний вихід», і там я швидко знітився і почав шукати якийсь запасний вихід, щоб утекти, зникнути. З комфортом, аристократом мчиш в експресі до столиці, де вже через якихось півгодини перетворюєшся на тремтячу худобину, на ніщо, яке мукає з туги...»

Якщо вже мова про атавізми, які ані Захід, ні Схід не «холодить», то як раніше письменники жили, пригадуєте? Старі кадри мали все — від квартири до пайків, і ніякі Таїті їх не спокушали, достатньо було «сонячної Болгарії» та будинку творчості у Коктебелі. А як тепер? «Парвеню — герой нашого часу, нашої країни, — пояснює нинішню ситуацію згаданий Маркін. — Провінційні кар’єристи, які приїжджають зі своїх брудних сіл підкорювати столицю, рвуться нагору, йдуть напролом, по головах, по трупах, — вони всюди, як таргани, лізуть з усіх шпарин, розносять своє сільське багно».

Як бачимо, відсутність чи наявність кордонів не впливає на зростання закордонно–провінційної тарганячої продукції в літературі, тим паче що з огляду на сучасні комунікаційні темпи схема «центр — периферія — провінція» вже не працює, а наявність інтернету урівнює в правах емігранта з аборигеном. А що ж тоді формує художньо–естетичні параметри літературного дискурсу? З одного боку, логоцентристське сприйняття світу опановує міждисциплінарний простір культури, і творчість найяскравіших представників «геопоетичного» жанру в російській літературі вихлюпується за конвенційний багет дискурсу. В якому автор–герой, повертаючись до реальності, нудьгує, вдивляється в портрети нового президента, вивчає графік прибирання сходового майданчика біля своєї квартири, звіряючись із датою чергової мандрівки, і домовляється з сусідом про заміну. Немов у «Чапаєві — Чапаєві» Віктора Тихомирова: «Цього дня полярний льотчик Полікарп дзвонив у двері зразкової комунальної квартири, в якій мешкав у перервах між відрядженнями. По честі кажучи, він заслужив її, багато і з ризиком для життя попрацювавши, будучи, до того ж, красенем–чоловіком, у шкіряній куртці і кашкеті льотного складу. Опудалом пінгвіна під пахвою і рюкзаком враження було не зіпсувати, навпаки, це ще додавало йому привабливості, у чому Полікарп не раз переконався дорогою з аеродрому. Панночки різних сортів мало не скручували собі карк, дивлячись на його фігуру. — Так і знав, — пробурчав льотчик, дістаючи ключі. — Називається, вирвався на тиждень, а нікому й діла немає!»

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО