Ним став відомий письменник із Мукачева, що на Закарпатті, Мирослав Дочинець. Автор численних романів та книг малої прози. Найбільшої слави і популярності серед читачів зажила збірка порад старого мудреця-довгожителя Андрія Ворона «Многії літа, благії літа», яку записав письменник.

У розмові з Мирославом Дочинцем – міркування довкола премії, рефлексії щодо Євромайдану, трохи про роботу в саду, улюблених авторів і не тільки.

– Пане Мирославе, як Ви сприйняли новину про своє лауреатство?

– Сприйняв так, як і всі інші новини навчився приймати. У кожній звістці є частка новини і частка очікування. Так виходило, що мої читачі набагато більше очікували цього і були впевнені в цьому. А я, як людина поміркована і самокритична, ставився спокійніше. Але вже три роки мої книги виходили до найвищої стадії, набирали найвищі бали, ще ледь-ледь – і мало статися. От і назбиралася критична маса. Так і сприйняв. Хоча без ейфорії.

– А де Вас застала ця звістка?

– Я був у своєму саду. Вже готую його до весни. У мене багато дерев, багато кущів, багато виноградної лози. Це одне з моїх основних занять. Там понад сто дерев, і я тримаю їх в порядку. Сад для мене – річ важлива.

– А що потім робите з плодами?

– Так виходить, що не тільки я роблю, а й багато інших. Сусіди здебільшого. Сад у мене в селі. Живу у місті, але купив колись маленьку занедбану хатку під лісом, під горою, біля потічка, з криницею. Давно мріяв про це, щоб мати можливість бути ближче до живої природи. Там мені гарно пишеться, гарно думається, гарно відпочивається.

Сусіди допомагають стежити за садом, доглядати його. Більшою мірою, вони й користуються з нього. І родина в нас велика – теж робимо якісь соки, якісь сушіння фруктів…

Багато дерев не просто плодових, а хвойних. Навіть декоративних. У мене є давній друг, який допомагає консультаціями навіть для моїх книг. Він має три освіти, пов’язані із рослинністю – біолог, лісівник і дендролог. Це унікальний чоловік. Просто-таки людина лісу, людина хащів. Він теж у цьому плані допомагає, десь долучається, дає саджанці.

Це сад більше для ока, для тиші, для аромату, ніж для плодів.

– Зі списку претендентів, кого вважали своїм конкурентом, чи, принаймні, гідним Шевченківської премії?

– З такого погляду, щоб когось вважати конкурентом, я не дивився. Там зібралася дуже солідна компанія. Щербак був уже живим класиком, коли я тільки починав у літературі свою роботу. Мені й у голову не могло прийти, що можу зійтися з ним на одній планці.

Москалець – надзвичайно талановитий чоловік. Унікальний у нашій літературі. Щиро кажу: якби я був членом шевченківського комітету, то віддав би свій голос за нього.

Серйозна компанія була. Кожен в літературі має своє місце. Тому ця відзнака, яка випала мені волею долі, тим більше набирає для мене вагу – що я там, серед них, і мене відзначили.

Сказав Віктор Неборак, недавно читав його коментар щодо Шевченківської премії, що за цим стоїть, з одного боку, випадок, а з другого – велика праця. Так він оцінив мою роботу в літературі за останні роки. Праця, яка одержала оцінку перш за все читача. А тепер вона зійшлася з офіційною оцінкою, що в нас дуже рідко буває.

– Ця новина стала відомою ще до усунення Януковича. Чи були думки відмовитися від премії, щоб не тиснути йому руку?

– Звісно, що були. І я радився з тими людьми, які мені найближчі. І зі своїми читачами. А серед них є дуже поважні люди. І вони казали, що не варто все політизувати. Книга – це політика серця і духу, що не треба це змішувати. Премію дають не чиновники. У шевченківському комітеті шановані в Україні люди. І якщо за цим стоїть Шевченко, то Шевченка треба прийняти.

– Загалом, як ставитеся до Євромайдану? Чи був він у Вашому рідному місті Мукачеве на Закарпатті?

– Я – частина цього народу. Не буду хвалитися, що був дуже активним учасником, хоча відвідував кілька разів Майдан у Києві. Але брали участь мої книги. Надсилав їх у бібліотеку Майдану, передавав через інших людей. І мене тішило, що їх потребують. Одна жінка з Житомира, відома музейна працівниця Людмила Журавська, сказала, що мої книги десь підводили до тих речей, які вимагає Майдан. Я багато виступав під час всіх цих подій, у мене десятки виступів було в різних містах України. Люди хотіли чути якесь слово, і я говорив. Але зараз сумно з цих речей, що починають визначати, хто більший герой Майдану, а хто менший.

– Пане Мирославе, які поради і життєві принципи, орієнтири героїв Ваших книжок стали б у нагоді новій владі, що зараз очолює Україну?

– Там, де ти є – ти вдома. Це вислів мого героя Андрія Ворона. Тобто ми мусимо нарешті зріднитися з цим постулатом і зрозуміти, що ми в своєму домі, і тільки ми тут можемо навести лад. Витворити якісно нову форму, нову країну, не чекаючи великої допомоги ні Америки, ні Росії, ні Європи. Навіть Бог помагає нам нашими ж руками це зробити. Треба починати зі себе.

Героїзм вчинку вже переміг. Зараз час на героїзм розуму. Не всім тим, хто зараз сходить на Олімп, він притаманний. Але, сподіваюся, попередні помилки будуть братися до уваги. Мир і лад мав би прийти на нашу землю. Не одразу, не просто, але все це є наш шлях.

– Що Ви читаєте на щодень? Це перевірені книги, автори чи щось нове?

– Звісно, перевірені автори завжди залишаються зі мною. Це однозначно. Я вчився в стилістів. Бунін, Коцюбинський, Григір Тютюнник, Паустовський, Борхес, Фіцджеральд… Неймовірно черпаю від Шевченка  і Гоголя. Це два українці, які репрезентують нашу націю перед світом.

А так – постійно нові книги. Зараз із Києва приїхав і з Москви. Дорогою взяв нові книжки Тараса Прохаська, Сергія Жадана… У Москві придбав книжку Євгена Водолазкіна «Лавр», яка зараз дуже нашуміла. Як підказали мої московські читачі, це десь у моєму руслі написано.

Василь Карп’юк