«День» обіцяв познайомити читачів із книжкою, що здобула відзнаку «Книжка року Бі-Бі-Сі» за минулий рік. Настав час виконати цю обіцянку. Але для початку кілька слів про її автора, котрий дотепер рідко фігурував серед центральних постатей сучасної української літератури.

Ярослав Мельник дебютував іще наприкінці вісімдесятих років як критик, поет і прозаїк, а в дев’яності він виїхав з України та практично зник з українського літературного процесу, публікуючись переважно у Литві та Франції, маючи там доволі позитивну критику (а українська «Вікіпедія» навіть гордовито повідомляє, що 2012 року литовські школярі в іспиті на атестат зрілості мали, зокрема, й питання, базоване на тексті Мельника). «Повернення» Мельника до публічної сфери рідного літературного процесу розпочалося аж у 2010-х роках. З’явилися публікації в журналах «Кур’єр Кривбасу» та «Київська Русь», потім вийшла книжка «Телефонуй мені, говори зі мною» — і ось нарешті успіх «Далекого простору».

Книжки цього письменника розмаїті. В його послужному списку — як філософські есеї, так і сюрреалістичні повісті, й метафорично насичені речі. А «Книжку року Бі-Бі-Сі» отримав за твір, що його цілком можна назвати антиутопією. Цей жанр, до речі, звучить у вітчизняній літературі останнім часом усе гучніше.

Дія «Далекого простору» розгортається в химерному і дикуватому майбутньому. Головний герой на ім’я Габр живе в суспільстві сліпих людей. Сліпих не в метафоричному сенсі, а в буквальному. Вони мешкають у величезному мегаполісі, спеціально обладнаному для незрячого життя. Тут легко орієнтуватися, пересуватися на роботу, додому й, наприклад, до улюбленого кафе, але лише в певних рамках. Суспільство мегаполісу тотально контрольоване, воно не завжди навіть усвідомлює ступінь цього контролю, але це нікого сильно й не засмучує. Понад те, мешканці майбутнього не вірять в існування широкого світу, або «далекого простору», таких речей як небо, море, сонце тощо, натомість переконані в існуванні лише «близького простору» й навіть мають з цього приводу наукові теорії. Не вірять вони й в існування зору як такого. Лише окремі диваки переказують про загадкові книжки минулого, в яких не було рельєфних літер...

Проблеми Габра починаються з того, що він прозрів. Як з’ясувалося, таке зрідка трапляється, але спецслужби незрячого світу трактують ці випадки як психічні захворювання. Мовляв, деяким громадянам починає здаватися, що в них з’явилися додаткові органи сприйняття, але це просто таке «запалення мозку», і воно лікується хірургічно — простіше кажучи, пацієнта осліплюють.

Але раптом напередодні операції Габра викрадають. Він потрапляє в табір повстанців, про яких зроду не чув. Це колишні прозрілі, але потім осліплені люди. І вони хочуть використати його як єдиного зрячого, щоб зруйнувати тоталітарний мегаполіс, помститися. Але разом із тоталітарним режимом Габру доведеться знищити і своїх близьких, з якими він, щоправда, вже втратив спільну мову. Герой опиняється перед дуже складним вибором. Але про це вже краще почитати в самій книжці. Скажу тільки, що неоднозначність, напруженість поняття «свобода» та «вільна людина» тільки посилюється, а не розв’язується з кожною наступною сторінкою.

Текст Ярослава Мельника написано дуже прозоро. Проте й елегантно. Сюжет, швидкий та інтригуючий уже сам по собі, урізноманітнено уривками щоденників, філософських і публіцистичних текстів «незрячої доби», навіть віршів. До речі, про добу. Фантастичний світ, у якому все відбувається, у Мельника вийшов непогано. Хай і не скрізь ідеально логічно облаштований, він має свою переконливу атмосферу, дух і настрій, що є засадничою умовою будь-якого гарного «фантастичного» (в широкому сенсі) тексту. В чомусь письмо «Далекого простору» віддалено нагадує, наприклад, Рея Бредбері (зрозуміло, що не буквально) та взагалі схоже на літературу з універсальними та масштабними претензіями.

Що, однак, зовсім не означає, ніби до книжки Мельника не може бути закидів. Приміром, у вставних епізодах — згадуваних щоденниках, статтях, трактатах, поезіях — не завжди витримано динаміку, співмірну з динамікою основного тексту. Вони, сказати б, занадто «інтермедійні». Або фінал роману. Його «відкритість», «розімкнутість» і неоднозначність подано настільки «в лоба», що можуть викликати сумніви у допрацьованості.

Але от сумніватися у справедливості «Книжки року» для Ярослава Мельника все ж особливих підстав немає. «Далекий простір» — надзвичайно гармонійно якісна і цікава література. Та ще й особливо злободенна нині, під час драматичних подій у країні, коли з’являється така велика спокуса забути про складність і нечорнобілість світу. Рекомендую обов’язково прочитати. А ще — дочекатися нових книжок письменника, щоб переконатися, чи справді його амбіції сягають рівня «нового Бредбері» та наскільки вони виправдані.

Олег КОЦАРЕВ