Серія лекцій, дискусій та читань присвячена періоду становлення української Незалежності та знаковим творам вітчизняних письменників 1985—2004 років. Кураторка проекту, журналістка Тетяна Терен пояснює: «Це період, який вмістив у себе творчість кількох літературних поколінь. Теми лекцій, дискусій і читань нової літературної програми вибудувані навколо питань, чи можна прокреслити межі між цими поколіннями і чи зберігається між ними тяглість». Серед майбутніх заходів — «Діалог поколінь прозаїків», читання молодими українськими авторами улюблених фрагментів зі знакових українських романів 1985—2004 років, поетичний вечір Юрія Андруховича, патріарха літературного угруповання «Бу-Ба-Бу».Минулого тижня президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу Микола Рябчук прочитав лекцію на тему: «Вісімдесятники: з андеграунду до мейнстріму», а письменники Антон Санченко, Богдан Жолдак, Людмила Таран та Олена Стяжкіна взяли участь у дискусії «Українські 90-ті: пошук національної ідентичності».Микола Рябчук — про письменницькі покоління, самвидав та мейнстрім

«Я дуже критичний до шістдесятників, особливо до тих, які стали частиною офіціозу. Це взагалі окрема тема, адже вони з’явилися на хвилі відлиги, яка вже за декілька років була заморожена. Почались «холоди», репресії і більшість iз них стали колаборантами. Від їхнього нонконформізму залишилось дуже мало. А ті, хто зберіг дух шістдесятництва, стали жертвою політичних репресій. Вони пішли у табори, у вигнання, перестали друкуватися. Це було дуже трагічне покоління. Я маю до них певний критицизм, але я розумію, як їм було важко.

На тлі повної пустелі 1970-х років раптом з’являються сильні й потужні тексти.

Більшість текстів часів перебудови від початку не були призначені для того, аби їх видавали за кордоном або поширювали нелегально. Їх почали створювати саме для хрущовської відлиги, яка раптово скінчилася, і ці тексти було відкинуто в андеґраунд. Самвидав з’явився вимушено та мимоволі, але досить скоро набув форми не лише політичної, а й мистецької.

Дуже важливу роль у русі вісімдесятників відігравали контакти, причому не тільки мистецькі, які включали в себе і письменників, і філософів, і художників. Як правило, це були молоді люди, адже старші вже не потребували об’єднання, це були такі собі «вовки-одинаки», а молодим було важливе «відчуття плеча».

Самвидав з’явився тоді, коли хрущовська відлига була заморожена. Він з’являється by default, тому що тексти, які писалися нібито до друку, виявилися непрохідними. Клімат змінився, цензура пожорсткішала, й автори не мали іншого виходу, як пускати ці речі між собою, через знайомих. Це тексти, які писалися не для закордону або нелегального поширення, вони писалися для публіки. Вони всі мали певні надії, певні ілюзії на публікацію.

Мейнстрім у літературі з’явився завдяки тому, що українські письменники того покоління — не всі, але деякі з них — зуміли пробитися в європейський, світовий процес. Вони змогли вийти за межі суто українського літературного середовища і завдяки цьому отримали додаткову енергію і рекламу. Коли вони повернулися знову в український процес, то були вже в іншому статусі. Присутність у закордонних медіа стала трампліном для багатьох українських письменників, але це ще не означає, що у нас з’явився літературний мейнстрім. На мій погляд, у нас iз ним досі проблеми.

Дозволю собі озвучити таку зухвалу думку, що українська література великою мірою існує в режимі діаспори чи квазі-діаспори. Десь у Нью-Йорку і Торонто існують наші книгарні, там постійно відбуваються якісь заходи, але це не мейнстрім. Це меншинна література, яка може бути дуже хорошою, але залишається меншинною.

Крім проблеми діаспори, існує також проблема мовної упередженості. Є певний відсоток людей, який не вірить у те, що може існувати щось хороше українською мовою. Велика частина населення і далі продовжує перебувати у колоніальному культурному просторі, вважаючи, що все цікаве робиться у Москві, відкидаючи саму можливість появи чогось вартісного в Україні. Немає значення навіть, українською чи російською мовою, — того ж Куркова за кордоном читають більше, ніж в Україні.

Нам усім iще довго доведеться працювати над створенням мейнстріму в українській літературі. Найголовніша зміна, що відбулася за останні 20 років, — те, що українська література заповнила нарешті практично всі ніші. Сьогодні ми маємо не тільки першокласну поезію, а й добру прозу, з якою завжди було складніше, маємо добрі романи, есеїстику, масову літературу. Вона здатна задовольнити попит читача. Є те, чого раніше не було. Єдина проблема — зв’язати ці ниточки, замкнути це все у нормальний літературний процес, якого поки що немає. Навіть міжнародні премії, які здобувають наші письменники, не отримують великого розголосу в Україні. Це тенденція, з якою ми будемо жити ще довго.

Олена Стяжкіна радить вимкнути телевізор і позбутися інформаційної хвороби

«У 90-ті роки мене, молоду і закохану, найбільше цікавило одне питання: чому ніхто не цікавиться, куди подівся Радянський Союз? І десь глибоко в душі я знала: він нікуди не подівся. Саме тому не було відчуття втрати: залишилася мова, люди, побутові і святкові практики — справжньої зміни не відбулося.

Було відчуття, ніби Донецьк кудись сховався, але зараз вийде з-за рогу і скаже Україні: «Ось він, я», — однак цього не відбувалося. Перефразуючи американського політолога Джорджа Мейсона, маю констатувати: 1991 року ми не отримали незалежність України, насправді незалежною стала УРСР. Однак це стосується не лише Донецька, а й решти країни.

Що ж до літератури, то на Донбасі навіть у 90-ті існувала потужна російськомовна школа української літератури. Тоді ж, у 90-ті, частині письменників видалося, що українською писати вільніше, природніше, більш по-європейськи.

Повертаючись до сумного сьогодення, маю зазначити: те, що відбувається зараз на Донбасі, — інформаційна хвороба, а не провина донеччан. Єдина можливість цю хворобу вилікувати — вимкнути телевізор, а тоді реальність візьме своє, адже люди — завжди кращі, ніж ми про них думаємо».

Антон Санченко: «Ми маємо 90-ті, але вже з інтернетом»

«90-ті були насамперед шоком: людину кинули у воду, а вона не вміє плавати. Життя поза звичними державними структурами було не просто складним, а й подекуди нестерпним.

Крім того, тоді існував своєрідний книжковий рай, про що ми сьогодні забуваємо: друкували все, що лежало у шухляді, перекладали сотні закордонних авторів, незважаючи, щиро кажучи, на авторське право. Якби мені потрібно було охарактеризувати 90-ті одним словом, я б сказав «авантюризм»: ми постійно шукали «тему», тобто те, що можна було продати або створити. Цей період можна порівняти з Епохою великих географічних відкриттів: незрівнянне відчуття, коли падає паркан, а за ним — цілий світ.

Не менш важливою була поява глобальної мережі: саме у 90-ті в Україну прийшов інтернет, і це змінило все. Шок від інтернету можна було порівняти лише з подивом після побудови першої залізниці: лист, який раніше йшов місяць, тепер можна було відправити за 5 хвилин.

На жаль, сьогодні ми маємо 90-ті, але вже з інтернетом. Лишилися всі ознаки тих років: бабусі з цигарками, валютчики у підворіттях і торгівля з тротуару — проте тепер ми можемо про це написати пост у «Фейсбуці». Як цього позбутися? Моя, а точніше, вольтерівська відповідь дуже проста: плекайте свій сад».

Людмила Таран про час «теорії малих дій»

«Для мене 90-ті — це час дивовижної шизофренії частини суспільства. Деякі культурні, освічені люди, до яких я ставилася з пієтетом, починали дивним чином себе девальвувати. Прапор, незалежність, свобода, Революція на граніті були для мене конкретними речами, сповненими реальним змістом.

Однак якісь поважні особи, яких я знала багато років, казали «нічого не вийде», і вони мене у 90-х розчарували найбільше. Однак історію роблять не такі понурі особистості. Історію роблять такі, як Наталка Білоцерківець, Валерій Шевчук і Юрій Винничук, що вижили, витримали і, що головне, не втратили себе.

90-ті роки схожі на сьогодення, бо зараз так само відбуваються події, у які складно повірити: це час надзвичайних можливостей, які не можна проґавити. Запитуйте себе щодня: хто я, куди і навіщо йду? Лише так будемо триматися свого шляху».

Богдан Жолдак: «Донбас був островом свободи»

«Уявіть, кіностудія Довженка випустила на початку 90-х п’ятдесят чотири фільми, такого сплеску країна ще не знала. Однак невдовзі влада прикрила її на модернізацію, намагаючись придушити культуру, а значить, і розвиток нації. А коли наші режисери переїхали на Казанську кінофабрику, та ж влада запустила гелікоптер iз чотирма бойовими ракетами, що влучили у центральні технологічні вузли кіностудії, на щастя, місто Казань не постраждало. Саме таке винищення культури спричинило нинішню ситуацію: адже у 60-ті роки Донбас був островом свободи, але багаторічне зомбування і нищення культури змусило його змінити вектор».

Катерина Котвіцька