Богдана Романцова, Букмоль

 

В Україні Ульфа Старка знають і активно перекладають: «Петер і червоний птах» (Веселка, 1983, переклад Наталі Касторф), «Мій друг Персі, Бофало Біл і я» (Теза, 2008, переклад Галини Кирпи), «Диваки і зануди» (ВСЛ, 2015, переклад Галини Кирпи), «Маленька книжка про любов» (ВСЛ, 2016, переклад Галини Кирпи), «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» (ВСЛ, 2016, переклад Галини Кирпи). То за що Старка так люблять у Європі та решті світу? Маємо, щонайменше, десять причин.

 

 

Як у часи домінування у літературі нестерпно занудного «Маленького лорда Фаунтлероя» Френсіс Бернетт, так і зараз існує дивне, але міцне упередження: різні теми призначені для різного віку. Мовляв, про війну не говорять з маленькими дітьми, а от з підлітками вже можна. Про різницю між дівчатами і хлопчиками варто знати у 13, але не у 7. Розмови про смерть ми завжди прикриваємо метафорами та оточуємо низкою ритуалів, обов’язкових для виконання. Все це нагадує історію Будди, якого виховували у палаці за високою стіною, аби хлопчик не здогадався, що світ сповнений страждань. У нас ціле покоління таких будд, яким нічого не розповідають, але вони, як і Будда, здогадуються, що за стіною ніжних прізвиськ і курочок ряб існує реальний світ.

   

Саме про цей реальний світ пише Ульф Старк: про батька, який десь на війні («Маленька книжка про любов»), про сестру, якій не судилося народитися («Моя сестра янгол»), про новознайденого дідуся, який невдовзі помре, щасливий, що у нього з’явився новий онук («Чи вмієш ти свистати, Юганно?»). Цим книжки Старка нагадують прозу Анджели Нанетті, яка також вміє писати на складні теми напрочуд поетично і навіть ніжно.

 

 

Ульф Старк в інтерв’ю відверто зізнається, що продовжує традицію шведської дитячої літератури, зокрема книжок Астрід Ліндґрен, Еви Еріксон, Ульфа Нільсона, Анни Галлінґ. Від слов’янської традиції скандинавська відрізняється насамперед іншим поглядом на світ дитинства: якщо наші автори досі за рідкісними щасливими винятками оцінюють все з позиції дорослого, то Старк намагається побачити оточення очима дитини. Для його персонажів важать не стільки строгі логічні зв’язки, скільки відчуття та образи, запахи і звуки. Старк пише про напрочуд важливі соціальні речі – війну («Маленька книжка про любов»), проблеми біженців («Хлопчик, дідусь і стіна»), міжпоколіннєві конфлікти («Хай танцюють білі ведмеді»), але не нав’язує оцінок. Його книжки про простих людей та їхні проблеми – це не сльозовитискальні оповідання, знайомі кожному українцю зі шкільної програми, а цікаві історії із важливим соціальним меседжем, який однак не випинає з тексту і не муляє око. І хоча сам Старк стверджує, що пише «неспокійні книжки», мені світ його історій нагадує спокійний гармонійний Мумі-дол Туве Янссон.

 

 

 

Найпростіший спосіб відштовхнути дитину від книжок назавжди  – це повчати. Країни невивчених уроків, погані сни для поганих дітей, посуд, який тікає від нечепур, – все це лякає навіть мене у повних 25 років. Звичайно, авторові досить складно відмовитися від позиції авторитету і почати з дітьми діалог, але саме це робить Ульф Старк: він розмовляє з читачами про цікаві для них речі. Про аромат ялинки перед Новим роком («Маленька книжка про любов»), про дитину з іншої країни, що раптом опиняються у чужому місті («Сестри пообіч моря»), про дорослішання, конфлікти з батьками, кохання і усвідомлення тілесності («Диваки і зануди»).

 

 

Останнім часом у європейській літературі все частіше постають як дорослі, так і дитячі твори про зв’язок онуків та бабусь-дідусів. Це і «дідусь-черешня» Анджели Нанетті, і бабуся у «Лялі» Яцека Денеля, і «Літня книжка» Туве Янссон. Скандинавські «прабатьки» не схожі на патріархально мудрих бабусь та дідусів із типових казок, які ми всі читали у дитинстві. У сучасних творах дідусі і бабусі, швидше, виглядають тими, хто готовий відмовитися від ритуалів та правил поведінки, що їх змушені дотримуватися батьки. Старше і молодше покоління зближується не лише через відсутність конфліктів і боротьби поколінь, якої годі уникнути у стосунках дітей та батьків, а й завдяки близькості світогляду, відкиданню умовностей – через юність або, навпаки, досвід. Тож дідусь, який лізе на дерево, аби цупити разом із дітьми вишні (до речі, в Анджели Нанетті старше покоління теж обожнювало лазити на деревах, насамперед черешнях), викликає не подив, а ніжність.

  

 

Свого часу у шведському Макдональдсі із набором їжі давали книжки, у тому числі Старка. Тоді маленькі шведи отримали понад 16 млн примірників – і таку акцію складну переоцінити.

 

 

Про серйозне можна говорити лише із гумором – стверджує Ульф Старк. І в цьому він має безумовну рацію. Сміх не лише примирює нас зі світом, а й об’єднує покоління.

  

 

І тут варто подякувати не лише авторові, а й перекладачам творів Старка:  їм вдалося зберегти легку плавність його оповіді, музичність мови і простоту, однак не примітивність синтаксису. Книжки Старка – це музика у слові, і навіть заголовок «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» – це насправді назва шведської пісні, яку, як Старк зізнавався, він пам’ятає з дитинства. Автор в інтерв’ю зазначав, що у його сім’ї була традиція читати книжки вголос, адже кожна історія починається зі слухання. І ця звичка – оживлювати написане через промовляння – може залучити дітей до читання, адже хто не любить слухати цікаві історії?

  

 

 

Різні персонажі Старка розмовляють різними голосами. За межами оповіді автор лишає окремі риси їхніх характерів, історії життя та звички, тож всі герої – як тут не згадати Гемінґвеїв айсберг – мають потужний бекграунд. Старк не обмежує читача, а провокує його уяву, адже саме уява, за словами автора, є «простором свободи у власній голові».

 

 

Колись «сумним казкарем» називали  Андерсена, потім – Вайлда. Тепер цей титул має лауреат премії Андерсена Ульф Старк. Старк не боїться писати про згасання життя («Чорна скрипочка») і навіть смерть рідних («Чи вмієш ти свистати, Юганно?», «Моя сестра янгол»). У сучасній культурі тотальних гепі-ендів таке сприймати складніше, ніж «жили довго і щасливо», однак саме сумні казки викликають щемливе відчуття того, яким прекрасним і неозорим є наше життя.

 

 

Старк – письменник синестезійний, його образи поєднують запах, звук, колір. Автор не дає точних визначень і не експлуатує типові порівняння, не ховається за «народними» епітетами і не впадає у крайнє замилування. Старк провокує уявляти і продовжувати його оповіді, зокрема візуально. А за втілення такої візуальності маємо дякувати Ірині Лаптєвій («Петер і червоний птах»), Максимові Німенку («Мій друг Персі, Бофало Біл і я»), Марії Фої (Маленька книжка про любов) та Ользі Гринюк («Чи вмієш ти свистати, Юганно?»).