
Re: цензії
- 03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро«Був на рідній землі…»
- 02.09.2025|Віктор ВербичКнига долі Федора Литвинюка: ціна вибору
- 01.09.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиОдухотворений мегавулкан мезозойської ери
- 25.08.2025|Ярослав ПоліщукШалений вертеп
- 25.08.2025|Ігор ЗіньчукПравди мало не буває
- 18.08.2025|Володимир Гладишев«НЕМОВ СТОЛІТЬ НЕБАЧЕНИХ ВЕСНА – ПЕРЕД ОЧИМА СХОДИТЬ УКРАЇНА»
- 12.08.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПолтавська хоку-центричність
- 07.08.2025|Ігор ЧорнийРоки минають за роками…
- 06.08.2025|Ярослав ПоліщукСнити про щастя
- 06.08.2025|Валентина Семеняк, письменницяЧас читати Ганзенка
Видавничі новинки
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
- Мар’яна Копачинська. «Княгиня Пітьми»Книги | Буквоїд
- "Моя погана дівчинка - це моя частина"Книги | Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Аталанта"Проза | Буквоїд
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Олена Стяжкіна: Ти більше не рахуєш свою зарплату в берцях
"Травма - моє пальне, але на інше поки немає часу. Тепер, після фронту, я механік: поточний дрібний ремонт", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.
Ти більше не рахуєш свою зарплату в берцях. Чи ти рахувала у целоксі? Не суть. Більше не рахуєш. І той, що образився на мене, не знаю, правда, за що, більше не ховається від військомату. Зафіксуємо це як перемогу? Чи треба перекладати? Ну, давай, переклад такий: у воїнів є берці, у країни - воїни. Армія є. І вона не потребує ані волонтерських берців, ані сцикунів та зґвалтованих повістками "пацифістів".
Не перебивай і не виправдовуйся. Я знаю, про що ти хочеш сказати. Я знаю, що люди різні, що кожен має бути на своєму місці, що для кожного свій час стати дорослим. Я нікого не засуджую. Я мовчу. Але я дуже красномовно мовчу, а відтак добрі люди намагаються дати тому раду. Дістати мене зі схованки, "переключити", бо, бачиш, я видаюся їм зацикленим на війні. А війна - вона ж десь там, та йде довго, так довго, що око втомилось на неї дивитися, а вухо - слухати. Добрі люди вважають, що за пляшкою вина для мене відкриється опера, квітучі магнолії, бронювання квитків на лоу-кост, європейські популісти, ціни на пальне й мене осяє експертне знання. І я сам - а чому б ні - стану експертом з мінських угод, свободи слова, ліберального націоналізму, виборчого законодавства. А з тим - переключусь і стану цікавим, актуальним і білим… Білим шумом.
Рік тому я ще витрачав на це сили: дивився на їхній кадик. Кадик цих добрих людей. І думав, що вчеплюся зубами й потягну за нього сюди, де довго, так довго йде війна.
Зараз я вже не витрачаюся: ні на добрих, ні на злих. Злі так сильно смердять своїми "громадянськими війнами", "мизамирством" та "мишебратством", що не звертати на них увагу - це питання гігієни. Треба думати тільки про спину, бо вони всадять у неї ніж чи кулю за першої-ліпшої нагоди.
Замість вразливості тепер ясність. Щоправда, іноді ясність моя в калошах. У калошах щастя, як у Ганса Крістіана Андерсена. Рік тому я думав, що втома - це симптом, а зараз знаю, що сигнал. Ні, не біди. Це сигнал про енергозбереження, про те, що мій власний ресурс - обмежений. Загальний - ні, але можна я про себе? Ресурс обмежений, погано відновлюваний, крихкий. Запросіть мене до психоаналітика, очистіть мені й собі сумління, зробіть ласку. Ви запросіть, а я не прийду. Бо адреналін мені ще потрібний. Його залишки, якщо точно. Він знеболює, я біжу. Чуєш? Біжу, а не втікаю. Травма - моє пальне, але на інше поки немає часу. Тепер, після фронту, я механік: поточний дрібний ремонт. Ну, ти знаєш, поточний, дрібний, щоденний. Тут. Тут, де обрій колись розповідав про степ, а зараз - про снайперів і небезпеку.
І про калоші
Краще давай про калоші. Не повіриш, коли я в них, то бачу людей наскрізь. Себе також. Усі свої скелети в усіх шафах, усі дурні свої компроміси. Але я ж біжу, а не втікаю, тому свої провини беру на плечі, несу й буду нести, аж поки твій психоаналітик не розлучить нас. У калошах я розумію, що серед нас тепер є народжені й перелякані. Я хочу бути серед народжених - тих, що спочатку голі, галасливі, невпевнені, тих, хто вчиться падати та підійматись. Серед тих, хто дорослішає, хочу бути.
Бо з переляканими - це як з мертвими. У них навіть у голові смердить розкладанням, я зазирав і нюхав. Ані дна немає там, ані сонця. Перехрестився, вкрав, сповідався і давай клясти того, хто під року попадеться. Однак страх - понад усе. Я подорожую в них у головах та питаюся тихенько: "Чого ж ти боїшся? От насправді - чого? Жити без квартири, автівки, хабарів, мандатів та звання "заслуженого діяча всіх часів та народів"? Так без цього можна жити. Окупанти вчать цьому швидко. Ти волієш їх не бачити? У тебе широке поле маневру? Ти лівий, правий, гуманістично налаштований європеєць..? Еге ж… Давай. Купи собі щось ще - айфон чи спідницю. Тобі можна бути таким, яким тобі подобається. Допоки хлопці тримають тут обрій…"
Ти бачиш, я не гніваюсь? Кажу ж тобі: вразливості менше. Зберігаю ресурс для того, щоб робити діло. Дні наодинці з моторами, люками, ходовими будь з кого зроблять філософа. Тож заявляю тобі відповідально: відстань під назвою "рукою дістати" можна не здолати ніколи. Це я про переляканих, а не про Донецьк, який звідси видно. До Донецька дістанемось, обіцяю. А до переляканих - хоч злих, хоч добрих - ні. Так чи варто витрачатися? Що ти їм поясниш? Що бути живим - це боляче, але природно? Що бути невігласом - ганьба? Що механізм "вкрав, а шо такого?" вже працює з перебоями, а скоро й зовсім відмовить? От правда: хай їм грець, хай собі живуть… Зрештою, вони ж брешуть собі, а не тобі. Га?
Я теж брешу. От там, де "замість вразливості - ясність". Але, чесно, я вірив, що загоїлось, що міцно зрослось, забронювалось, що мене вже не дістати. А коли смєнщик запитав: "Коли додому?", я раптом збився й захлинувся. Додому-додому-додому. Я з Горлівки. Коли нам додому? А він, смєнщик мій, сказав: "Скоро, Діду, скоро". Дід - це мій позивний. І я говорю тобі про цей позивний, навіть хвалюся ним, щоб не захлинутися знову. Бо, як з´ясувалось експериментальним шляхом, не так воно ще міцно зрослось. Та я, мабуть, і не хочу. А у "скоро" вірю. Таке…
До речі, ти більше не рахуєш зарплату в берцях… А в чому, в чому ти рахуєш її тепер?
Коментарі
Останні події
- 03.09.2025|11:59Український ПЕН оголошує конкурс на здобуття Премії Шевельова за 2025 р
- 03.09.2025|11:53У Луцьку — прем’єра вистави «Хованка» за п’єсою іспанського драматурга
- 03.09.2025|11:49Літагенція OVO офіційно представлятиме Україну на Світовому чемпіонаті з поетичного слему
- 02.09.2025|19:05«Пам’ять дисгармонійна» у «Приватній колекції»
- 27.08.2025|18:44Оголошено ім’я лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка-2025
- 25.08.2025|17:49У Чернівцях відбудуться XVІ Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz
- 25.08.2025|17:39Єдиний з України: підручник з хімії потрапив до фіналу європейської премії BELMA 2025
- 23.08.2025|18:25В Закарпатті нагородили переможців VIІ Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 20.08.2025|19:33«А-ба-ба-га-ла-ма-га» видало нову книжку про закарпатського розбійника Пинтю
- 19.08.2025|13:29Нонфікшн «Жінки Свободи»: героїні визвольного руху України XX століття крізь погляд сучасної військової та історикині