
Re: цензії
- 14.05.2025|Валентина Семеняк, письменницяМіцний сплав зримої краси строф
- 07.05.2025|Оксана ЛозоваТе, що «струною зачіпає за живе»
- 07.05.2025|Віктор ВербичЗбиткування над віршами: тандем поета й художниці
- 07.05.2025|Ігор ЧорнийЖиття на картку
- 28.04.2025|Ігор ЗіньчукЗаборонене кохання
- 24.04.2025|Вероніка Чекалюк, науковець, кандидат наук із соціальних комунікацій«До співу пташок» Олега Кришталя як наука одкровення
- 21.04.2025|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, Уповноважений із захисту державної мовиДжерела мови російського тоталітаризму
- 18.04.2025|Ігор ЗіньчукРоман про бібліотеку, як джерело знань
- 18.04.2025|Валентина Семеняк, письменницяЗа кожним рядком – безмежний світ думок і почуттів
- 12.04.2025|Андрій СодомораІ ритмів суголосся, й ран...
Видавничі новинки
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
- Тетяна Трощинська. «Любов не минає. Щоденник мами, що втратила сина»Проза | Буквоїд
- Петро Панч. «Голубі ешелони»Проза | Буквоїд
- Олександр Клименко. "Метапрозорість"Книги | Буквоїд
- Семенова Юлія. "Well Done"Книги | Буквоїд
- Микола Мартинюк. «Розбишацькі рими»Дитяча книга | Буквоїд
- Ніна Горик. «Дорога честі»Книги | Буквоїд
- Еліна Заржицька. «Читанка-ЧОМУчка». 7+Дитяча книга | Буквоїд
- Мистецтво творення іміджу.Книги | Дарина Грабова
Літературний дайджест
Олена Стяжкіна: Ти більше не рахуєш свою зарплату в берцях
"Травма - моє пальне, але на інше поки немає часу. Тепер, після фронту, я механік: поточний дрібний ремонт", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.
Ти більше не рахуєш свою зарплату в берцях. Чи ти рахувала у целоксі? Не суть. Більше не рахуєш. І той, що образився на мене, не знаю, правда, за що, більше не ховається від військомату. Зафіксуємо це як перемогу? Чи треба перекладати? Ну, давай, переклад такий: у воїнів є берці, у країни - воїни. Армія є. І вона не потребує ані волонтерських берців, ані сцикунів та зґвалтованих повістками "пацифістів".
Не перебивай і не виправдовуйся. Я знаю, про що ти хочеш сказати. Я знаю, що люди різні, що кожен має бути на своєму місці, що для кожного свій час стати дорослим. Я нікого не засуджую. Я мовчу. Але я дуже красномовно мовчу, а відтак добрі люди намагаються дати тому раду. Дістати мене зі схованки, "переключити", бо, бачиш, я видаюся їм зацикленим на війні. А війна - вона ж десь там, та йде довго, так довго, що око втомилось на неї дивитися, а вухо - слухати. Добрі люди вважають, що за пляшкою вина для мене відкриється опера, квітучі магнолії, бронювання квитків на лоу-кост, європейські популісти, ціни на пальне й мене осяє експертне знання. І я сам - а чому б ні - стану експертом з мінських угод, свободи слова, ліберального націоналізму, виборчого законодавства. А з тим - переключусь і стану цікавим, актуальним і білим… Білим шумом.
Рік тому я ще витрачав на це сили: дивився на їхній кадик. Кадик цих добрих людей. І думав, що вчеплюся зубами й потягну за нього сюди, де довго, так довго йде війна.
Зараз я вже не витрачаюся: ні на добрих, ні на злих. Злі так сильно смердять своїми "громадянськими війнами", "мизамирством" та "мишебратством", що не звертати на них увагу - це питання гігієни. Треба думати тільки про спину, бо вони всадять у неї ніж чи кулю за першої-ліпшої нагоди.
Замість вразливості тепер ясність. Щоправда, іноді ясність моя в калошах. У калошах щастя, як у Ганса Крістіана Андерсена. Рік тому я думав, що втома - це симптом, а зараз знаю, що сигнал. Ні, не біди. Це сигнал про енергозбереження, про те, що мій власний ресурс - обмежений. Загальний - ні, але можна я про себе? Ресурс обмежений, погано відновлюваний, крихкий. Запросіть мене до психоаналітика, очистіть мені й собі сумління, зробіть ласку. Ви запросіть, а я не прийду. Бо адреналін мені ще потрібний. Його залишки, якщо точно. Він знеболює, я біжу. Чуєш? Біжу, а не втікаю. Травма - моє пальне, але на інше поки немає часу. Тепер, після фронту, я механік: поточний дрібний ремонт. Ну, ти знаєш, поточний, дрібний, щоденний. Тут. Тут, де обрій колись розповідав про степ, а зараз - про снайперів і небезпеку.
І про калоші
Краще давай про калоші. Не повіриш, коли я в них, то бачу людей наскрізь. Себе також. Усі свої скелети в усіх шафах, усі дурні свої компроміси. Але я ж біжу, а не втікаю, тому свої провини беру на плечі, несу й буду нести, аж поки твій психоаналітик не розлучить нас. У калошах я розумію, що серед нас тепер є народжені й перелякані. Я хочу бути серед народжених - тих, що спочатку голі, галасливі, невпевнені, тих, хто вчиться падати та підійматись. Серед тих, хто дорослішає, хочу бути.
Бо з переляканими - це як з мертвими. У них навіть у голові смердить розкладанням, я зазирав і нюхав. Ані дна немає там, ані сонця. Перехрестився, вкрав, сповідався і давай клясти того, хто під року попадеться. Однак страх - понад усе. Я подорожую в них у головах та питаюся тихенько: "Чого ж ти боїшся? От насправді - чого? Жити без квартири, автівки, хабарів, мандатів та звання "заслуженого діяча всіх часів та народів"? Так без цього можна жити. Окупанти вчать цьому швидко. Ти волієш їх не бачити? У тебе широке поле маневру? Ти лівий, правий, гуманістично налаштований європеєць..? Еге ж… Давай. Купи собі щось ще - айфон чи спідницю. Тобі можна бути таким, яким тобі подобається. Допоки хлопці тримають тут обрій…"
Ти бачиш, я не гніваюсь? Кажу ж тобі: вразливості менше. Зберігаю ресурс для того, щоб робити діло. Дні наодинці з моторами, люками, ходовими будь з кого зроблять філософа. Тож заявляю тобі відповідально: відстань під назвою "рукою дістати" можна не здолати ніколи. Це я про переляканих, а не про Донецьк, який звідси видно. До Донецька дістанемось, обіцяю. А до переляканих - хоч злих, хоч добрих - ні. Так чи варто витрачатися? Що ти їм поясниш? Що бути живим - це боляче, але природно? Що бути невігласом - ганьба? Що механізм "вкрав, а шо такого?" вже працює з перебоями, а скоро й зовсім відмовить? От правда: хай їм грець, хай собі живуть… Зрештою, вони ж брешуть собі, а не тобі. Га?
Я теж брешу. От там, де "замість вразливості - ясність". Але, чесно, я вірив, що загоїлось, що міцно зрослось, забронювалось, що мене вже не дістати. А коли смєнщик запитав: "Коли додому?", я раптом збився й захлинувся. Додому-додому-додому. Я з Горлівки. Коли нам додому? А він, смєнщик мій, сказав: "Скоро, Діду, скоро". Дід - це мій позивний. І я говорю тобі про цей позивний, навіть хвалюся ним, щоб не захлинутися знову. Бо, як з´ясувалось експериментальним шляхом, не так воно ще міцно зрослось. Та я, мабуть, і не хочу. А у "скоро" вірю. Таке…
До речі, ти більше не рахуєш зарплату в берцях… А в чому, в чому ти рахуєш її тепер?
Коментарі
Останні події
- 14.05.2025|19:0212-й Чілдрен Кінофест оголосив програму
- 14.05.2025|10:35Аудіовистава «Повернення» — новий проєкт театру Франца Кафки про пам’ять і дружбу
- 14.05.2025|10:29У Лондоні презентували проєкт української військової поезії «Збиті рими»
- 14.05.2025|10:05Оливки у борщі, риба зі щавлем та водка на бузку: у Луцьку обговорювали і куштували їжу часів Гетьманщини
- 14.05.2025|09:57«Основи» видають першу повну збірку фотографій з однойменної мистецької серії Саші Курмаза
- 09.05.2025|12:40У Києві презентують поетичну збірку Сергія «Колоса» Мартинюка «Політика памʼяті»
- 09.05.2025|12:34Вірші Грицька Чубая у виконанні акторів Львівського театру імені Франца Кафки
- 07.05.2025|11:45Meridian Czernowitz видає першу поетичну книжку Юлії Паєвської (Тайри) – «Наживо»
- 07.05.2025|11:42Місця та біографії, які руйнує Росія. У Києві презентують книжку «Контурні карти пам’яті»
- 07.05.2025|11:38У Києві відбудеться презентація книги «Усе на три літери» журналіста й військовослужбовця Дмитра Крапивенка