Для мене і моїх однолітків, які народилися понад двадцять років після 1937-го, слова «Соловки», «чорний ворон», «Голод 33-го» зовсім не були фігурою мови, хоча ніхто з нас — як і більшість наддніпрянців — не бачили ОУНівців, бійців УПА, дисидентів, аґентів ЦРУ.

 

Роки історії спопелили в часі значення СЛОНів, ГУЛАГів, ДОПРів/БУПРів, але не розвіяли їхнього зловісного змісту. Ще 15 квітня 1919 року Всеросійський центральний виконавчий комітет видав декрет «Про табори примусових робіт».

 

Відтоді червоний молох у цих концтаборах — під проводом лєніних, камєнєвих, зінов’євих, троцкіх, калініних та інших большевицьких виродків почав їсти людей різних соціальних страт шар за шаром, не перепочиваючи, знімаючи врожаї «запасу страху».

 

Усі соціальні зв’язки було зруйновано, суспільство атомізовано, здеморалізовано, здегуманізовано — залякано. Зрештою, нелюдський режим, що запанував у країні Совєтів, навіть поставив під сумнів правомірність застосування до її людності поняття «суспільство».

 

Й на витворення цієї «імперії зла» пішли лічені роки, якщо не місяці. Як Лєніну—Троцкому, двом найздібнішим учням Сатани, це вдалося? Наукову відповідь на це запитання, з артикулюванням методології аналізу, дає Сергій Білокінь у книзі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917—1941 рр.: джерелознавче дослідження» (К.: Пенмен, 2017). 

 

Непосвячені вважають, що після «пєрєстройкі» й двадцяти семи років української свободи слова (нехай і часто декларативної), після мемуарів катів і жертв, «історичних» розвідок ґебістів та низки художніх творів — америки тут не відкриєш. Та слід здавати собі справу, що для пошукача «природи політичного режиму, який буквально змінив обличчя цілих народів на «одній шостій» земної кулі» головною проблемою є не брак документів (хоча більшість архівів КДБ залишається недоступною для істориків), а непевність інтерпретацій, адже «досі не вироблено методики, як розпізнавати ті свідчення, які дослідник повинен відкинути, а які — прийняти».

 

Також треба враховувати постійні перетруси і знищення документів, які робилися після кожної зміни чекістського і партійного начальства, на догоду черговій політичній доцільності та для приховання слідів діяльності тих, «нових», які приходили на заміну «папєреднікам». 

 

Не так важко виявити відверту маячню слідчих — плід їхньої хворобливої уяви та елементарного невігластва. Як, наприклад, виписка зі слідчої справи №348 заключного обвинувачення 29 київських священників у 1941 році: «В момент февральской революции в 1917 г. Верховные круги УССР, находящиеся в зависимости от обер-прокурорского надзора, добились от временного правительства внесения реформ в церковную жизнь». Зауважмо, ґебістське діловод­ство в усіх совєтських республіках велося виключно російською й жодних позірних спроб «коренізації» в цій важливій для режиму сфері ніколи не робилося.

 

Тож дослідникові совєтських репресій мало вивчити офіційні документи, покликані затуманити розум власних громадян, іноземців та істориків; слідчі справи, покази «винуватців» і «свідків»; порівняти окремі частини справи між собою та з політичними, культурними, релігійними тощо процесами; зіставити з персоналіями главарів «чрєзвичаєк» і виконавців партійних рішень. Він має «відповісти на головне питання: де починається в її зізнаннях (підозрюваної особи. — К. Д.) свідома дезінформація й де, навпаки, кінчаються свідчення, які, принаймні після певного переосмислення, трансформації, можна вважати за правду» — тобто розплести мереживо брехні, фальсифікацій, підтасовок, вибитих признань; відвіяти зерна правди й дійсних фактів від копиць вигадок і з цього відтворити справжній життєпис українського народу.

 

До всього, не можна забувати, що попервах (під час т.зв. «становлення совєтської влади») розстрілювали взагалі без справ і ліку. Скажімо, лише в Криму за розпорядженням Розалії Залкінд (Землячки) та Бели Куна розстріляно майже сто тисяч колишніх офіцерів. Не дивно, що до сталінських таборів мало хто зі справжніх борців із совєтським режимом  дожив.

 

С. Білокінь переконливо доводить, що так зване засудження сталінізму й реабілітація невинно репресованих — насправді не стосувалися власне людей. Йшлося винятково про комуністів і ґебістів — справжніх творців ленінсько-сталінсько-хрущовсько-брежневсько-андропово-горбачовського комуно-московського режиму. Непокаране зло  породжує нове лихо.

 

Звідси й міфологізація кривавих большевицьких тиранів Лєніна—Троцкого—Сталіна, й виправдання їх у численних підручних як «жертв сталінських репресій», тоді як саме їхніми руками ці репресії й творилися.