Нинішній том спогадів Шевчука (частина значно більшого тексту) охоплює меншою мірою часи Другої світової війни й більшою мірою п’ятдесяті й шістдесяті роки, час дитинства і юності автора, час легкого оклигання країни після сталінських часів та становлення українського «шістдесятництва», яке стало прологом урізноманітнення й розкріпачення культури.

Маленька людина серед історії

Отже, передусім «На березі часу…» цікаво, пізнавально й натуралістично фіксує дух доби. У що люди вдягалися, як говорили, у які ігри гуляли діти. Здавалось би, елементарні й незначущі випадки – наприклад, те, як люди під час війни виливали з пальне з підбитих автомобілів, або як дитина вперше їхала поїздом – розповідають уважному читачеві чимало, і, можливо, колись допоможуть краще зрозуміти вчинки, мотиви й контекст життя попередніх поколінь. Звідки ще, як не з таких спогадів, ми дізнаємось про душу і побут «маленької людини» сорокових-п’ятдесятих років? Уже принаймні не з соцреалістичних полотен.

Шевчукові спогади пізнавальні й з точки зору краєзнавства. Адже Житомир, який головно й фігурує у цій книжці урбаністичним тлом, не надто яскраво представлений та описаний в українській літературі. Як показав досвід, деякі старі назви, міські легенди та інші подробиці, котрі можна знайти у «На березі часу…» мало не на кожній сторінці, часом виявляються несподіванкою навіть для корінних житомирян.

Валерій Шевчук фіксує чимало екзистенційних моментів із новітньої історії міста, свідком котрих він був, таких як початок будівництва нових мостів і районів або перехід житомирських євреїв на російську мову спілкування та на російські імена. Останній момент, вірогідно, хоч про це й не говорить автор, міг бути пов’язаним з кампанією “боротьби з космополітами». До речі, не оминає Шевчук і парадоксів переплетення у житомирських родинах і на вулицях української та російської мов, що стало ще заплутанішим і не послідовнішим після зникнення ідишу та польської.

Звичайно, у «На березі часу…» є й цікавий особистий вимір загальнонаціональної історії. Через деталі можна роздивитися деякі події Другої світової війни, смерть Сталіна, початок «відлиги». З тексту, хай і ніби окремими «мазками», але чудово видно також такі ментальні речі, як чергове проблематизоване становлення української ідентичності в чергового покоління.

Або, наприклад, традиційний вітчизняний ізоляційний регіоналізм. Мимохіть Валерій Шевчук демонструє, наскільки його світ починався й закінчувався Житомиром, десь за прикордонним пагорбом якого захопливим магнітом для амбітних людей проглядав Київ. Усе інше за текстом виглядає трішечки іншою планетою. Наприклад, Львів, що туди юнаком Валерій їздив пробувати вступати до вузу – попри всі самоочевидні принади цього міста, воно залишається на сторінках «На березі часу…» геть чужим.

Та й навіть Київ, віддалений від Житомира лише на сотню з копійками кілометрів, постає якимось антиподом рідному місту.

Секрети виживання та перемоги над соцреалізмом

Окремий важливий сюжет спогадів Валерія Шевчука – тоталітаризм і культура. Значною мірою, «На березі часу…» – книжка про те, як здібні молоді люди, що прагнули знань, мистецьких вражень і творчості, вимушені були зростати й розвиватися на території з «закопаною традицією».

Шевчук тут розповідає не лише про себе, а й про інших творчих людей свого покоління. Традицію, досвід, помилки й досягнення попередників (передусім двадцятих років) їм доводилося поступово й крадькома «викопувати», відстежувати за таємними малозрозумілими маячками. Або по краплинці брати їх у нечисленних і обережних свідків та учасників на зразок Бориса Тена.

Стильна обкладинка спогадів

Цікаво, як молода людина, відкрита світові, вибудовує свій діалог з тоталітарною художньою практикою. Після першого зіткнення, коли стає зрозумілою фальш і шаблонність соцреалізму, герой «На березі часу…» протиставляє йому в своїх перших літературних спробах моралізаторську «риторику чесності» (суто підліткова штука, на якій спіткнулись і безплідно зациклились багато хто з шістдесятників).

Потім, під маркою «неореалізму», всупереч офіційним естетичним засадам, намагається змальовувати «неофіційне життя», все більш насичуючи його власними відчуттями й метафорами. Та лише після цього доходить усвідомлення важливості повної незалежності від соцреалізму, такої незалежності, за якої ти навіть не потребуєш ув’язуватись у якісь полеміки з офіційним залізобетонним каноном. Усі свої творчі пошуки, що важливо, автор ілюcтрує конкретними художніми творами тих часів, як прозовими, так і поетичними (не надто відома частина доробку Шевчука).

Велика трагедія, що у роки «відлиги» в українській культурі так мало людей зуміли досягти тієї «третьої стадії». А ось Шевчук ще й агітував у цьому напрямку своїх друзів, заохочуючи їх радше не друкуватися взагалі, ніж погоджуватись на друк своїх творів із соцреалістичними правками.

Прикро тільки, що принаймні в цьому томі спогадів читач не знайде для себе відповіді на питання: «а як же вдалося Валерію Шевчуку зберігати таку «чесність з собою» та всерйоз не постраждати?». На відміну, наприклад, від посадженого брата. Будемо сподіватися, що своїм секретом виживання (з огляду на українську історію, такі речі недооцінювати не варто) Шевчук поділиться у наступному томі.

«Відьма», «курка» та коректорські недогляди

Забавніша лінія «На березі часу» – жіноча. Можливо, автор і не мав на увазі робити її важливою складовою книги (навіть, підозрюю, зовсім цього не хотів), але жоден уважний читач просто не зуміє не помітити того, наскільки характерний тут «образ жінки».

Він складається, як виглядає, з таких інгредієнтів, як підлітковий страх перед жінкою взагалі (із такими гучними маркерами відчуження, як вирази на кшталт «дівоче плем’я»), пізніший страх перед жіночими хитрощами, недвозначні натяки на ставлення до жінки як до істоти суто «домашньої», зневага до жіночої «любові до компліментів» та загалом «невисоко рівня». Словом, жінка в цій книжці виконує переважно лише дві ролі – або «відьма», або «курка». Або, в найкращому разі, є спокійним, скромним і привітним об’єктом у чоловічому житті.

Та набагато прикріша річ – відсутність у книжці нормальної коректури. . Кількість елементарних технічних помилок на кожній сторінці просто шалена. Вочевидь, справа в якомусь видавничому недогляді, і особливо сумно, коли такі речі з’являються в настільки важливих книжках. Але попри помилки й попри невеселі гендерні стереотипи минулих поколінь українських письменників, книга «На березі часу…» залишається безперечним «must read», а для тих, хто збирається прицільно досліджувати або вже досліджує творчість Валерія Шевчука, вона і взагалі є абсолютно незамінною саморефлексією видатного автора.

Олег Коцарев