Хто зна, що змушує літераторів іти у політику: нереалізовані амбіції на письменницькому фронті, природна потреба бути „сильніше, далі, вище”, бажання змінити долю країни на краще (бо інакше – навіщо туди йти?). Про чеського екс-президента Вацлава Гавела можна сказати напевне – не він ішов до політики, а політика прийшла до нього.
Саме політичному портрету Вацлава Гавела, тобто складним стосункам політики і конкретної людини, і присвячено нарис відомого українського славіста Олексія Зарицького. Оскільки дослідник поєднує наукову й дипломатичну діяльність, то й портрет, на перший погляд, вийшов „двосторонній”: з одного боку – Гавел-письменник, а з іншого – Гавел-політик.

Автор подає життя Гавела у хронологічному порядку. І якщо розглядати це життя „на часовій прямій”, то можна навіть подумати, що „зранку гроші, а ввечері стільці” – спершу Гавел був письменником, драматургом, а вже потім став політиком. Насправді ж письменницька та політична частини перемішуються – Вацлав Гавел був політиком із самого початку і лишається письменником дотепер. Найперші твори екс-президента – це політична боротьба; кожна його п’єса шістдесятих і сімдесятих – маніфест у формі театру абсурду. В дев’яностих, вже як президент, Гавел не забуває, ким він був – у політичній і адміністративній діяльності він керується своїми моральними принципами, як це й належить письменникові; і він, як ніхто, розуміє роль мистецтва у розвитку як держави, так і особистості.

Шлях Чехо-Словаччини і Чеської Республіки під його президентством захоплює стрімким зростанням рівня життя і національної самосвідомості, а економічні показники і дипломатичні переговори видаються персонажами і подіями ще однієї абсурдистської п’єси. Дійсно, президентство Вацлава Гавела — найкраще зрежисована і поставлена його п’єса.
Вже після прочитання книги можна сказати, що вийшов зовсім не „двосторонній” портрет чеського діяча – просто його написано такими собі двома „фарбами”. Але обидві „фарби” змальовують одне — дисидентську діяльність Вацлава Гавела за комуністичного режиму та президентську — після його краху. Втім, це ж дійсно політичний портрет. Можливо, для історичного життєпису нам би не вистачало змалювання інших, лише побіжно згаданих у книзі, сторін життя Вацлава Гавела. Так, можливо, забагато уваги приділено стислому переказу його п’єс на початку; здається, що опису політичної діяльності аж занадто задає тон посткомуністична реформа і успіхи на дипломатичному фронті (вступ до НАТО та ЄС); напевно, післяпрезидентське життя політика і драматурга заслуговує на трохи більшу увагу… Але комуністичну і післякомуністичну реальності, такі близькі нам, українцям, описано виразно і влучно — і те, що може зробити для загальнонаціональної боротьби воля однієї людини, стає зрозумілим навіть для дуже відстороненого від політики читача. В контексті українського політичного життя постать Гавела, змальована саме такими фарбами, видається незламним моральним авторитетом — напевно тому, що на відміну від решти „авторитетів” його уявлення про культуру і мистецтво не обмежуються участю в телевізійних ток-шоу. І нашим політикам, а також письменникам, чиє життя так нерозривно пов’язане з політикою, слід звернутись за прикладом до Олексія Зарицького.

Олесь Петік