Перший рівень — це її матеріальний (віртуальний) носій. Як сказав би сам автор — агрегатний стан книжки. Звісно, це не перша спроба українського автора видати книгу в такому форматі, але з огляду на те, що відбувається це не так часто, кожен подібний артефакт можна сміливо називати подією — і вона засвідчує, що, по-перше, сучасні автори не пасуть задніх у сенсі технічного прогресу, по-друге, сучасні читачі не відстають від авторів, бо виявляють увагу до таких видань. Чому автор обрав саме таку форму видання цієї книги? Не будемо гадати. Можливо, причина зовсім банальна — криза надворі, художня література видається мляво, автор не хоче чекати довго і прагне якомога скоріше поділитися з читачами новими творами. Але видавнича кухня в цьому випадку не така й цікава. Головне — маємо черговий витвір мистецтва, який легко можна завантажити собі на електронну читалку або споглядати з монітора. Правда, є й недоліки в такої форми — особливо це стосується саме «Нарисів бурси»: адже це не просто книга текстів, це радше альбом, з великою кількістю кольорових ілюстрацій, з непростою версткою, видно, що над нею довго й не нудно працювали — і такий витвір просто проситься на папір.

Другий рівень побудови книги — це її розділи, оповідання в яких згруповані за тематикою. Кожен розділ має по кілька оповідань із життя курсантів «ХМУ РП» (що означає Херсонське морехідне училище рибної промисловості). В окремих розділах спочатку йдутьпанорамні, статичні твори, в яких подається опис місця, де мають відбуватися подальші події, а очолює усю книгу головне таке оповідання, що вводить читача у курс справи ще з самого залізничного вокзалу Херсона. Окремим розділом є словник у кінці книги. Він складається з двох частин: «Словничок для поетів» і «Словничок для матросів». Саме цей словник недвозначно вказує на основну тематику збірника — стосунки «фізики і лірики». У першому словничку подано морехідну термінологію, другий наповнений літературними реаліями, імовірно, малознайомими для моряків. Про те, що морські терміни потребують тлумачення, свідчить хоча б така словничкова стаття: «Скойлати — зібрати швартовний трос чи викидний линь шлагами (петлями) на руку чи на кнехт, в’юшку тощо». Після такого тлумачення якщо й не буде ясно, що таке «скойлати», то стане зрозуміло, що автор має непогане почуття гумору. Правда, саме словник видає автора у його більшій прихильності до фізиків, ніж до ліриків: якщо «Словничок для поетів» сповнений морехідної термінології, то «Словничок для матросів» переважно складається з власних назв — прізвищ письменників, музичних гуртів тощо, а не з філологічних термінів.

На третьому рівні книги — безпосередньо самі тексти. Студентське життя саме по собі вкрай цікаве, а якщо мова йде про курсантів морехідного — то тут взагалі бездонна діжка натхнення для письменника. Тут і стосунки курсантів з начальством, стосунки між собою, з дівчатами із сусіднього педагогічного, тема їжі, режим навчання тощо. Цікаво, що таке захопливе життя трапляється з курсантами, котрі мають підозріло знайомі прізвища: Гоголь, Хвильовий, Семенко, Квітка, Основ’яненко, старшокурсник Котляревський тощо. Тексти гармонійно підкріплюються ілюстраціями: чорно-білі фотографії у рамочках ніби зі старого випускного фотоальбому, на яких зображені ті самі Гоголь, Котляревський та інші у флотських костюмах.

Але над усіма цими трьома рівнями стоїть ще один — глобальний. Можна було б назвати його основною темою збірки, але це скоріше не тема, а ціла місія. Може, у кожної книги повинна бути місія, як, наприклад, у більшості відомих комерційних компаній? В чому ж місія Санченкових «Нарисів»? Усе вказує на те, що автор хоче примирити, подружити, познайомити одне з одним так званих «фізиків і ліриків» — представників технічних професій та гуманітарних. Мета щонайменше шляхетна. Адже не варто забувати настанову класика: «В людині все повинно бути прекрасно: і ліва, і права півкулі мозку». У психології прийнято вважати, що ліва півкуля відповідає за логіку, а права — за уяву, тобто ліва більш розвинена у математиків, технарів, «фізиків», а права — у творчих людей, гуманітаріїв, «ліриків». Антон Санченко навряд чи згоден з такою ситуацією, і вважає, що жодна півкуля не повинна домінувати над іншою, а вони мають допомагати одна одній і жити в мирі, утворюючи гармонійно розвинену людську особистість. Автор не приховує свого наміру переконати «фізиків і ліриків» потиснути одне одному руки. Що ж, шляхетна і вкрай необхідна зараз місія. Адже, певно, кожен може назвати по кілька прикладів, коли в людини, як співається у пісні групи «Сплін» (а ми маємо право зацитувати саме з пісні, бо в рецензованій книжці музичному дискурсу приділяється теж чимало уваги) — «не дружать між собою півкулі мозку». Автор відверто пише: «Краса притаманна не тільки скульптурам і віршам, але й технічним рішенням. Шкода от тільки, що жодному мистецтвознавцю та краса геть не зрозуміла. Треба прочитати цілу лекцію, щоб який-небудь нетямушний філолог таки зрозумів, як красиво капітан першого рангу Попов перетворив був звичайний прилад спостереження за грозами — «грозовідмітник» — на перший у світі радіоприймач. Малювати тому філологові того скляного циліндрика з вугільним порошком усередині, маленький молоточок від електродзвоника назовні й розмахувати руками та клацати пальцями, пояснюючи те, що відбувається, якщо молоточок стукає по тому циліндрикові, коли до нього підведено електрострум».

Отже, фундаментальне філософське питання: «хто головний: фізики чи лірики?» Антон Санченко вирішує на користь обох. Хоч і робить це з незвичної для літературного середовища сторони — зі сторони «фізиків».

Ознайомитися з книгою можна за адресою тут.

Олег Романенко