Re: цензії

Одна із найяскравіших українських літературних зірок - Василь Шкляр (на фото), автор бестселерів «Ключ», «Кров Кажана», «Елементал» та «Залишенець. Чорний ворон». Напередодні Форуму з ним зустрілася кореспондент «ВЗ», щоб поговорити про творчість, владу, гроші і жінок.

- Вас називають батьком українського бестселера. Відчуваєте себе таким? Та й що в українському масштабі можна назвати бестселером? У Європі їх ознака - мільйонні тиражі, а українським видавцям такі цифри й не снились...

- Не відчуваю. Поняття «бестселер» до нас прийшло недавно. У поляків, якщо три тисячі накладу продано, – це вже успіх, якщо десять – бестселер. Польські мірки можна перенести і на наш досвід. Якщо йти за цими мірками, то всі мої романи, починаючи від «Ключа», – бестселери. «Ключ» взагалі має безпрецедентну кількість видань – більше десяти. Видавництва перекуповують один в одного права.

- Як вдалося «Ключем» відчинити двері у масову літературу? До нього ви були досить камерним письменником...

- «Ключ» вийшов у мене на межі масової та елітарної літератури. Хоча не поділяю літературу за таким принципом. Є література нудна і цікава. «Ключ» торкається нервів різного читача. Хочеш гострого сюжету – є, хочеш еротики – є, авантюри – є...

- Якщо є лише цікава і нецікава література, тоді, виходить, ваші книжки до «Ключа» були нецікавими?

- Тоді працював в іншому часі. І він, очевидно, не давав мені простору для фантазії. Захотів би я тоді написати детектив, і що? Тоді не мав права вести розслідування журналіст. Писати про позитивного міліціонера? Мені це нецікаво. Новий час дав простір не лише для свободи слова, а й для фантазії.

- Сучасні письменники, які видаються малими тиражами і кажуть, що пишуть інтелектуальні твори, лукавлять?

- Писати для вибраних – розкіш. Кожен письменник хоче, щоб його читали, і чим більше - тим краще. Пастернак, коли писав «Доктор Живаго», казав, що хоче написати книжку, яку читатимуть усі. А малі наклади творів сьогодні (не хотів би когось образити, але...) ознака тільки того, що ці твори нудні.

- Як уявляєте свого потенційного читача?

- Раніше завжди казав, що мої читачі - молоді, і середнього покоління люди. Як і мої герої, красиві, розумні, горді, певні себе. Коли мені кажуть, що і СБУ, і генерали, і депутати, і чиновники читають мого «Чорного ворона», то навіть не знаю, який у мене читач. Цей роман перевершив мої сподівання. Думав, книжка буде добра, але все-таки для вужчого патріотичного кола. А тут такі несподівані читачі. Один депутат навіть хоче розпочати ініціативу збирання коштів на зйомки фільму. Сказав йому, що на це треба 13 млн., він відповів: «Нічого, зберем».

- Сучасній українській літературі закидають, що у ній бракує героя, такого, на кого хочуть бути схожі підлітки, у якого закохуються жінки...

- Багато письменників не можуть глибоко, рельєфно показати сторонню людину. Тому мордуються над своїми власними рефлексіями, над внутрішніми ваганнями, пошуками й видають це за філософську та психологічну літературу. Насправді, все це - дурня. Велика література сильна великими пристрастями і сильними особистостями. Це закон. Якщо нема пристрастей, цікавої людини, то на роздумах і психоаналізі не виїдеш. Українській літературі бракує сильного героя, такого, як у романах «Ключ» чи «Чорний ворон». Хоча я не намагався створити сильного героя, просто ці хлопці у мене із загостреним почуттям людської і національної гідності. А це вже сила.

- Письменник може вижити на творчих хлібах?

- Живу не лише за письменницьку діяльність, я ще й функціонер у Спілці письменників. Але якщо піду з цієї роботи, все одно зможу прожити. Це не буде розкішне життя, як у шоу-бізнесі, але на хліб, папір і ще багато чого мені вистачить. Прибутки мені приносять продаж авторських прав та відсоток з продажу книжок. Маю одну з найбільших колекцій літературних премій.

Письменник може заробити на спічрайтерстві – писати якомусь політикові тексти. Колись грішив цим, десь у 90-х роках, коли наше книговидання лежало замертво. Зараз такого не практикую, бо навіть у перерві між написанням книжок зміг би прожити лише за відсотки з продажу книг.

- Ви не просто функціонер Спілки письменників, а заступник голови. Її часто критикують за бездіяльність, анахронізм і втрату елітарності, мовляв, стати членом спілки може кожен, були б гроші або зв’язки...

- Частково це правда. Спонсорство дозволило багатьом графоманам піднятись. У тоталітарні часи відвертий графоман не міг потрапити у ряди письменників, бо мусив мати який-неякий рівень. А зараз будь-який дід нашкрябав книжку, назбирав десь шість тисяч, видав – і все: він письменник. До того ж люди, які пишуть сіру літературу, вперті і краще вміють шукати гроші на видання своїх творів, ніж справжні таланти. За часи незалежності спілка виросла втричі. Але це дурня, коли кажуть, що спілка - анахронізм. Мовляв, у Європі їх нема. Є, просто трішки іншого формату. До того ж ми все-таки ще не Європа. Спілка письменників була і залишається чи не єдиною барикадою на захисті української мови.

- Ви ще й були якийсь час головним редактором державного видавництва «Дніпро»...

- Пішов туди тимчасово, бо хотів зробити проект, за який дістав по носі, – адаптація української і світової класики. Пішов звідти, бо видавцем працювати нецікаво, все впирається у пошук коштів. Щодо адаптації, то думав, хтось із молодших підхопить цю ідею, і ми зробимо серію книжок. Можна ж із «Робінзона Крузо» зробити щось цікаве, щоб П’ятниця був не він, а вона... Але талановиті люди займаються своїм. Тому пошумів трошки, і припинив. Встиг переробити і видати «Повію» Панаса Мирного, «Декамерона» Боккаччо. Ще одна книжка не вийшла: за «Ревізором» Гоголя зробив повість, спроектувавши на гоголівських героїв відомих політиків. Одному видавцеві цей рукопис настільки сподобався, що він викупив у мене права на нього, але потім помінялась влада, і він побоявся його видавати.

- Якщо ваші книги почнуть адаптовувати, не образитесь?

- Нормально сприйму. Це свідчитиме про зацікавленість ними. В Англії видають Біблію для лесбіянок, Шекспіра для шестирічних. Одна божевільна жінка вже адаптовує мої твори і присилає їх. З «Ключа» вона зробила 30 сторінок...

- Письменникам важко розмежувати дім і роботу. Ваша дружина бере участь у написанні ваших творів?

- Вона читає рукописи, бо добре знає мову і виступає у ролі коректора. Іноді консультує мене, але не у жіночій психології, а у фізіології. З її образу часом для своїх персонажів щось мимоволі перехоплюю. Але жіночі образи у мене зазвичай збірні.

- Кажуть, чоловіка творить і облагороджує жінка. Як ваша дружина приклалася до творення вас?

- Жінка справді може облагородити, хоча, як кому вдається це облагороджування. Щоб часом воно не дійшло до межі підкаблучництва. Моя дружина мене дисциплінувала. Я - людина розхристана, імпульсивна, завжди високо ставив товариство, любив гуляти ночами. Вона прив’язала мене до дому.

Довідка «ВЗ»

Василь Шкляр – народився 10 червня 1951 року в с. Ганжалівці Лисянського р-ну на Черкащині. Закінчив філологічні факультети Київського та Єреванського університетів. Видав понад десяток книжок, зокрема «Перший сніг» (1977), «Живиця» (1982), «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Тінь сови» (1990), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишинець. Чорний ворон» (2009).

Оксана Зьобро