От і минула так швидко спекотна весна 2012 року. Серед спогадів, які вона залишить по собі, безперечно, будуть і прочитані книжки. «День» запитав у кількох експертів, людей, які мають стосунок до літературної діяльності, які книжки цієї весни їм найбільше запам’яталися та припали до душі.

Сергій ПАНТЮК, письменник, видавець:

— Можливо, я буду не оригінальним, але це поетична збірка Анни Малігон «Переливання крові». Уже друга книжка молодої авторки, але вийшла вона через десять років після першої. Отже, був час на роздуми й аналіз власного дебюту. Тому тексти в книжці — густіші, насичені нетривіальними образами, яскравими емоціями і, що головне, надзвичайно відчутною енергетикою. Анні вдалося створити єдиний поетичний простір, у якому навіть огріхи нерідко виглядають перевагами. Словом, хоч би що там казали про маргіналізацію поезії, але для її послідовних поціновувачів ця книжка стоятиме серед знакових.

Діана КЛОЧКО, редактор, видавець, мистецтвознавець:

— Цієї весни я радо читала мемуаристику. Довго і навіть затято читала «майже свіжу» біографію Льва Толстого (серія «ЖЗЛ») — мене зацікавило, як сприймали найбільші його твори тогочасна публіка і колеги по перу. Агресивно, м’яко кажучи, й з оцінками, які нині видаються і тенденційними, і наївними. Здивувало, як багато статей розходилося в самвидавчий спосіб, чимало «бралося» із закордонних (найчастіше — лондонських) видань. На цьому тлі масового зацікавлення думками та ідеями письменника майже скандальна сімейна хроніка Толстих, що її згадують та екранізують не лише в Росії, виглядає штучно гіперболізованою проблемою. Бо нині навряд чи діяльність будь-якого письменника може спричинятися до таких масштабів — соціально-культурний статус письменника змінився. І не на краще.

Також мені трапилася біографія Крістіана Діора (у перекладі з французької), дещо екзальтована, однак добротна оповідь про те, як він цілком несподівано знайшов своє призначення, вже коли йому було багато років, що спричинило вибух емоцій навколо винайденого ним стилю new look після Другої світової війни, і які засади його дому стали рушієм сучасного світу fashion. Індустрія, яка готувала тисячі талановитих жіночих рук (а не довгих ніг), яка захищала їхні права на сумлінну працю (адже всі моделі шили своїми руками), і стрімко розгорталася до того, щоб годувати і підтримувати ще й парфумерів, панчішників, капелюшниць, дизайнерів взуття і навіть декораторів квіткових композицій, — ось у чому, крім жіночого бажання бути добре і стильно вдягнутими, сенс його праці.

Антон САНЧЕНКО, письменник, видавець:

— Безумовно, Кожелянко, «Ефіопська січ». От начебто думав, що знаю, чого чекати від Кожелянка, а він наостанок видав щось зовсім несподіване. Звичайно, це був би не Кожелянко, якби в книжці не було Гітлера й Муссоліні, але вони тут мають якесь периферійне значення, щоб ми зрозуміли, що це Кожелянко, якщо книжка втратить обкладинку. Головне ж, абсолютно фантастична історія козака-втікача з турецької галери, якого заносить аж в Ефіопію, та абсолютно фантастична історія цієї стародавньої християнської країни в серці Африки, після якої спадає на думку, що Пушкін насправді був місіонером давньої ефіопської культури на дикій варварській півночі (хоч Пушкіна, на відміну від подібного роману Бориса Штерна про Ефіопію, не згадано жодним словом).

Тетяна ТРОФИМЕНКО, літературознавець, критик, старша наукова співробітниця Харківського літературного музею:

— Цієї весни книжкових новинок було до сумного мало, тож питання вибору вирішується дуже просто. Серед прозових творів це роман Володимира Єшкілєва «Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди» — якісне письмо, захоплюючий сюжет, смілива спроба дати інакший погляд на знакову й водночас украй «забронзовілу» постать видатного філософа. У поезії це «Вогнепальні й ножові» Сергія Жадана. Попри назву, вірші з цієї збірки не вбивають наповал, однак це поезія високого рівня, яка промовляє до дуже різних читачів у різний спосіб. Можливо, це вже якийсь новий, більш стабільний та урівноважений Жадан.

Олена РИБКА, поетеса, заступниця директора Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди:

— На початку весни цікавою була дискусія, яка розпочалася з приводу нової книжки Володимира Єшкілєва «Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди». Інформаційна лакуна, яка охоплює перебування українського філософа в Європі, дала широкий простір для фантазій. Епоха бароко постає перед читачами в усій своїй химерності, парадоксальності, відчувається присмак світу-як-театру, а Сковорода постає першим українським гностиком, відкривається у своїй неоднозначності.

Ірина ТРОСКОТ, заступниця головного редактора інтернет-видання «ЛітАкцент»:

— Якщо говорити про актуальну українську літературу, то цієї весни мої найбільші симпатії викликала книжка Олександра Бойченка «Мої серед чужих» — збірник портретних нарисів (колишніх блогів Бойченка) про знакових зарубіжних письменників. Книжка, орієнтована на «дітей старого шкільного й молодшого студентського віку», як жартома зазначає автор, цікава не лише часто несподіваним кутом зору, не лише розкішною «бойченківською» стилістикою, а й тим, що це дуже вартісне неакадемічне видання про літературу. Саме такого легкого викладу фахового матеріалу нам дуже бракує, тому книжка «Мої серед чужих» варта прочитання якнайширшим «колом читачів».

Із перекладних видань не змогла випустити з рук, не дочитавши «підліткової» книжки шведської письменниці Крістіни Нестлінгер «Маргаритко, моя квітко». Ще донедавна українські критики бідкалися через відсутність сучасної літератури для підлітків, називаючи цю нішу найменш заповненою. Втішно було для себе констатувати, що ситуація змінюється на краще, тим паче, що книжку Нестлінгер вважають однією з найкращих у своєму сегменті.

Але найбільше вразила книжка Філіпа Рота «Людське клеймо». На жаль, жоден із романів американського письменника, останнього лауреата Пулітцерівської премії, досі не перекладено українською, а між тим, Філіп Рот — сучасна «зірка» світової літератури. Рівень порушеної проблематики, глибина осмислення нинішніх питань, тонке зання психології людини та психології мас — це, власне, те, про що українським письменникам, як на мене, доводиться лише мріяти. А читачам — чекати.

Олег Коцарев