Re: цензії

Колишня львів´янка, а нині мешканка Берліна Софія Онуфрів - одна з небагатьох, хто перекладає не лише з німецької мови на українську, а й навпаки - із української на німецьку. Вона не лише знайомить українських читачів із німецькомовною літературою, а й реалізує культурні проекти. Так, долучившись до спілки перекладачів Translit, котра займається популяризацією української літератури в німецькомовному просторі, Софія Онуфрів стала однією з упорядниць антології "Мама по скайпу". В інтерв´ю DW вона розповіла про те, чому вважає перекладацтво покликанням, а не професією.

Deutsche Welle: Як Ви прийшли до перекладацької діяльності?

Софія Онуфрів: Я навчалася у Львівському державному університеті на германістиці. Після університету я прожила певний час у Німеччині й познайомилася з німецьким журналістом Вальтером Моссманном. Він був захоплений Україною та ініціював цілу низку проектів обміну в галузі культури. Спершу я почала перекладати для нього - під час супроводу різних делегацій. Але також доводилося перекладати різні тексти або робити підрядники. Мені це дуже сподобалося. І я собі подумала, що хотіла би займатися перекладами.

Потім я довший час працювала в часописі "Ї", який виходить у Львові. Кожне число цього часопису є тематичне. Тож треба було перекладати тексти, пов´язані з тією чи іншою тематикою. Таким чином я мала можливість більше зануритися у процес перекладацтва. Але це були тексти переважно культурологічні, політологічні. Це ще не була література. Із часом я почала перекладати з німецької на українську - у Львові сформувалося певне коло перекладачів. Також я маю досвід перекладання з української на німецьку, що є доволі нетипово, тому що це переклад з рідної на нерідну мову.

Розкажіть , будь ласка , трохи детальніше про свій досвід перекладання з української на німецьку ?

Напевно, я була тоді ще дуже молода. Я не усвідомлювала, наскільки недосконалою ще є моя німецька мова. Знаєте, такі речі інколи стаються майже випадково. На той час ще не було перекладачів української літератури на німецьку. Зараз ми маємо вже і Клаудію Дате, і Сабіне Штьор, і Юрка Дуркота, і Марію Вайссенбек. Видавництво Suhrkamp тоді для себе відкрило Андруховича - передусім через переклади польською. Якимось чином вони тоді вийшли на мене і запропонували перекласти "Мою Європу", книжку Андруховича, яку він написав спільно з Анджеєм Стасюком. І я погодилася.

Тільки у процесі роботи над текстом я зрозуміла, наскільки це складно. Були моменти, коли я, фактично, не знала, як далі. Я, звичайно, заангажувала знайомих, щоб вони вичитували мій переклад. Але коли книжка вийшла, я собі сказала, що напевно більше цього робити не буду. І я дійсно на дуже довгий період часу "зав´язала" з перекладом з української на німецьку, принаймні літературним. І почала перекладати з німецької на українську.

Зараз я вже п´ять років живу в Німеччині. І вже відчуваю, що можливо нині я могла би спробувати знову почати перекладати на німецьку. Тим більше, що саме беру участь у трирічній програмі TransStar - уже як перекладачка з української на німецьку.

Як Ви оцінюєте присутність української літератури на німецькому книжковому ринку? Як її сприймають читачі ?

Зараз ситуація вже є дуже добра. У нас вже є дуже багато перекладів і з´являється щораз більше - це такий ланцюжок. Треба віддати належне, наприклад, Юркові Андруховичу чи Сергієві Жадану, які дуже солідарні. У тому сенсі, що вони постійно пропонують німецьким видавцям тексти інших авторів. Вони не думають тільки про себе, вони думають, щоб ще когось за собою "потягнути". Ми маємо перекладеного всього Андруховича - що стосується прози, поезії, звичайно, ні. Романи Жадана також, здається, вже всі вийшли німецькою. З´явилися чудові переклади "Музею покинутих секретів" Оксани Забужко, "Солодкої Дарусі" Марії Матіос.

Важливо, щоби було більше видавництв, готових видавати українську літературу. Скажімо, австрійське видавництво Haymon, я мала нагоду спілкуватися з його директором у Лейпцигу, має амбітний план: кожні півроку видавати свіжий переклад української літератури. Йому радить Андрій Курков. Це, звичайно, дуже обнадіює.

А що стосується сприйняття публікою, українська література вже має свого читача в Німеччині. Я думаю, це люди, які взагалі цікавляться Східною Європою, які мають якісь пов´язання з цим регіоном, можливо, якісь сімейні історії. Тож читач сприймає добре, він є, його треба просто далі підтримувати і давати свіжу "поживу" для читання.

Чи траплялися Вам під час перекладу складні мовні явища , котрі, власне, до перекладу важко давалися - на кшталт суржику ?

В романі Томаса Бруссіґа "Сонячна алея" брат головного героя служить у війську. У нього виробляється специфічний військовий сленг, він уже не говорить нормально. Є один епізод, коли він повертається додому і спілкується з мамою, з братом, із батьком за столом. Це, мабуть, був найскладніший абзац у цілому романі. Було неймовірно складно знайти відповідники в українській мові. Я мусила серед знайомих шукати людей, пов´язаних з армією, щоб вони могли мені підказати, які слова можна було використати. Це було дуже складно, але вийшло, по-моєму, непогано.

Пані Софіє, Ви є не лише перекладачкою, а й менеджеркою культури - розкажіть про цю частину своєї діяльності.

Коли я ще була у Львові, я мала відношення до організації Міжнародного літературного фестивалю, який проходить у межах Форуму видавців. За останні кілька років у мене було кілька цікавих проектів - я працювала як асистентка куратора двох виставок. Одна виставка називалася "Де Львів?" - власне, про Львів. Вона проходила в Берліні у Центрі юдаїки "Нова синагога" у 2007 році. Це був дуже цікавий проект: виставка про місто Львів, але не історична. Це була спроба поєднати історію і сьогодення. Були зроблені дуже цікаві об´єкти. Також до виставки вийшла книжка.

І друга виставка 2012 року - про міжнародну торгівлю жінками між 1860 і 1930 роками, котра також відбулася у "Новій синагозі". Називалася вона "Жовтий білет", тому що так називалося посвідчення проститутки в царській Росії. Це також була неймовірно цікава робота. Усі знають про міграцію робочої сили з теренів Галичини, Буковини, із Польщі в кінці ХІХ - на початку ХХ століття до Латинської Америки, Сполучених Штатів. А супровідним явищем, про яке згадує Мартин Поллак у своїй книжці "Kаiser von Amerika. Die große Flucht aus Galizien" ("Кайзер Америки. Велика втеча з Галичини". - Ред. ), була торгівля жінками.

Як життя у Берліні після Львова впливає на Вашу перекладацьку діяльність? Чи потрібно перекладачеві постійно перебувати у "двох світах", аби не втрачати навички?

Мені добре і тут, і там. Та все ж таки треба постійно працювати над собою. Часом, коли пауза між моїми перебуваннями в Україні занадто довга, у мене з´являються легкі побоювання, що, можливо, я втрачаю мову. Але я думаю, що вони досить надумані. Адже щойно я опиняюся у Львові, це відчуття моментально зникає. Це, можливо, більше підсвідомий страх через те, що я тут переважно спілкуюся німецькою мовою - з дітьми українською, але в середовищі німецькою.

Напевно, перекладати можна всюди. Перекладацтво - це є покликання, не професія. Звичайно, є люди, які на це вчилися і перекладають. Але більшість перекладачів з мого кола - люди, які це роблять, тому що вони це дуже люблять. Це заняття приносить їм якусь насолоду. Адже що в Україні, що в Німеччині перекладачі здебільшого ніколи не можуть жити лише з того, що вони перекладають. Завжди доводиться робити якісь інші речі, і це, напевно, навіть доволі непогано. Я, скажімо, ще працюю в туристичному бюро. Поєднання цих різних професій тільки іде на користь.

Інтерв´ю провела Інна Завгородня