Видання–номінант «Казки Андерсена. Книга перша» прозоро натякає, що невдовзі матимемо ілюстрований багатотомовик данського класика. Чи буде його супроводжувати тільки нинішній художник Ростислав Попський, сказати важко, але про його стрімку кар’єру ілюстратора найвідоміших видавництв згадати варто.

Отже, 32–річний книжковий ілюстратор Ростис­лав Попський із Шепетівки (на Хмель­ниччині), про якого ми дізналися лише два роки тому по виході книжки Януша Корчака «Пригоди короля Мацюся» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2011), до якої виконав півсотні малюнків. З авторських інтерв’ю відомо, що роком раніше він уперше спробував запропонувати власне гобі — графіку, навіяну літературою, — саме цьому видавництву. Тоді вельми вибагливий до книжкової ілюстрації директор «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» Іван Малкович погодився на зустріч — і професійне життя Р.Попського різко змінилося: чи не одразу по виході книжки Корчака з його ілюстраціями пішов із державної служби у Шепетівській райдержадміністрації й відтепер він — «чистий» художник.

Схоже, саме І.Мал­кович запропонував початкуючому ілюстратору зробити візуальний супровід до Корчакового твору простим олівцем. Ця техніка з її аристократичною ґрадацією чорно–білого спектру лишала споглядачеві простір власних інтерпретацій, натякаючи на класичну гравюру; можливо, навіть на Дюрера (принаймні сміливі ракурси Р.Попського свідчать про зацікавлення цим майстром).

Щойно вийшла київська книжка, її ілюстраторові запропонували роботу у львівському «Видавництві Старого Лева»: дебютом стала «Різдвяна історія» Чарльза Діккенса. Тут йому надали можливість працювати у повному кольорі. Здається, Р.Попський трохи розгубився від такої щедрої пропозиції — не був готовий до неї. Деякі ілюстрації, як–от до танцю на сторінці 60 — цілком уписувалися не так у книжковий, як в інтер’єрний дизайн. Деякі — просто не запам’ятовувалися. А проте книжка вийшла гарною — саме Діккенс «витягнув» Попського на наступний рівень.

Далі Ростислав Попсь­кий ілюстрував у «Видавництві Старого Ле­ва» Вільгельма Га­уфа, «Карлик Ніс». Малюнки вдало стилізовано під старовинні гобелени. І вони справді по–художницькому гарні. Проте ілюстратор не вийшов на рівень головної фішки письменника: не кепкуй із вад іншого. Мабуть, саме цю тезу варто було би підтримати ілюстраторові. Не вдалося. Чи помітять це маленькі читачі — навряд. Але було би краще, коли б гарні ілюстрації іще щось б й пояснювали…

Наступною книжкою Р.Попського став Володимир Рутківський з «Бухтиком з Тихого загону» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2012). Тут він знову повернувся до чорно–білих інтерпретацій, і в цій «скруті» змушений був шукати за суто графічними можливостями. Художник спробував експортувати натуралізм в іншу, казкову, дійсність. А вона, ця казкова дійсність, почала проростати своїми власними пагонами. Пан Ростислав тут уперше зіткнувся з нереалістичною метафорикою — і залишив кілька вартих уваги малюнків–ескізів.

Аж ось і номінант нинішніх «Лідерів літа» — «Казки Андерсена». Мабуть, так: тут Ростислав Попський на сьогодні найбільш репрезентативний, як позитивно, так і негативно. Позитивно тим, що йому надано великі кольорові площини для самореалізації. Але, здається, він пішов у фарватер свого, гадаю, кумира — Владислава Єрка. Ця залежність простежується іще з картинок до «Пригод короля Мацюся»: олівцеві «гравюри» Попського — ніби переведені у ч/б кольорові фантазії Єрка. У «Казках Андерсена» Р.Попський наслідує навіть архітектоніку «Кресала» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2011), яку зробив В.Єрко: практично той самий форзац, спроби панорамних композицій, максимальна деталізація малюнку в перспективі.

Та на відміну від метра книжкової ілюстрації, Р.Попський занадто буквально слідує за текстом. Уміщена до книжки казка «Летюча скриня» у своєму осерді має «сповіді» кухонних мешканців — сірників, горщиків, тарілок тощо — з цього ж і випливає фінал казки. Натомість наш ілюстратор зосереджується винятково на казковій «оболонці» — малює постаті, одяг та побутові дрібнички від оповідача. Але справжні метаморфози, коли речі розповідають свої історії, лишаються поза увагою художника. Я вже не кажу про художнє осмислення казкової ситуації, коли дівчина ладна віддатися заміж просто після оповіданих казок (як і король з королевою також). А може, взагалі поглянути на цю казку Андерсена, як на тогочасне замовлення пожежної служби Данії?

Майже наприкінці «Казок Андерсена» є ілюстрація на весь розгорт, що свідчить про художні потенції Р.Попського (ілюстрація до казки «Щаслива сімейка») — він тут пустився берега свого кумира і намалював чудову картинку, що годилася б для ілюстрування, скажімо, химерних творів Корнія Чуковського (В.Попський, до речі, уже пробував цей стиль під час ілюстрування «Бухтика…»).

Якщо наш, безсумнівно талановитий, ілюстратор зважить на не так уже й приховані головні тези візуально відтворених ним казок, то власним олівцем побачить, як «пошарпана оббивка на стільці, що стояв у кутку, з дива просто тріснула». Або й трохи складніше: «Новини нам приносить лише продуктовий кошик, правда, він завжди розповідає щось дуже невтішне і про уряд, і про народ» (усе це з ілюстрованих — чи недоілюстрованих — «Казок Андерсена»). А може, й перестане взорувати на Владислава Єрка, безсумнівно вартого уваги, а згадає про те, як відтворила того ж Андерсена англійка Елісон Джей («Нове вбрання короля». — К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2010).

Відтак, повернімося до книжки «Казки Андерсена», де й міститься висновок рецензії: «За вікном висить клітка, в якій сидить соловейко, нехай він співає, хоч насправді ніде того й не вчився, але цього вечора ми не говоритимемо про погане».

Костянтин РОДИК