Здавалося б, цей сивий старець із пишними вусами та усміхненими очима, так схожий на свого героя Мельхіседека з роману «Сто років самотності», буде жити вічно. Ну не вічно, а хоча б кілька сотень років так точно. Ні, видатний колумбієць, славетний письменник, політичний діяч і видавець, лауреат Нобелівської премії з літератури Габріель Гарсія Маркес не міг так просто взяти й померти у власному будинку в Мехіко на 87-му році життя від дихальної інфекції та ниркової недостатності, виписавшись після тижневого лікування з клініки. Людина, яка віртуозно володіла словом, унікальними магічними здібностями і практично нелюдською мудрістю, мала б бути з нами ще не одне століття. Маркес мав би, як і його ватажок циганського табору Мельхіседек, з’являтися у нашому місті щоразу із новими друзями-диваками, зранку пити колумбійську каву за сусіднім столиком у кав’ярні, а ввечері десь на терасі під гучну мелодію танго і всякі витівки з галузі древніх наук і культів насолоджуватися вином у колі близьких йому людей. Одного весняного дня цей геніальний життєлюб мав би стати жовтим метеликом чи просто сивочолим дідусем із крилами і полетіти у глибоко-голубе майже літнє небо.«Тисяча років самотності і смутку через смерть найбільшого колумбійця»

Хто-хто, а Маркес міг би все. Але він не захотів бути, як його чарівні герої. 17 квітня весь світ здригнувся від жахливої звістки. Габо, як його називали друзі, не стало. У понеділок гучними оплесками і тисячами паперових метеликів жовтого кольору в Палаці мистецтв мексиканської столиці шанувальники провели в останню путь Габріеля Гарсія Маркеса. Свої співчуття рідним письменника і його вдові Мерседес висловили Барак Обама, Біл Клінтон та інші знаменитості. Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос написав у своєму Twitter: «Тисяча років самотності і смутку через смерть найбільшого колумбійця всіх часів, висловлюю свою солідарність і співчуття родині». Шакіра в Instagram опублікувала їхнє спільне фото і повідомлення: «Дорогий Габо, одного разу ти сказав, що життя — це не ті дні, які ми прожили, а ті, які ми запам’ятали і можемо про них розповісти. Твоє життя, дорогий Габо, ми завжди будемо згадувати як унікальну і найцікавішу історію з усіх. Важко прощатися після всього, що ти нам дав! Ти завжди будеш в моєму серці і в серцях усіх, хто тебе любив і захоплювався тобою. Шак».

Габріель Гарсія Маркес востаннє з’явився на публіці на початку березня, коли вийшов зі свого будинку для спілкування з журналістами та шанувальниками, які відзначали його день народження. Ходили чутки, що представник літературного напряму «магічний реалізм» і майстер латиноамериканської та світової прози XX століття упродовж останніх років не брав до рук пера. Та Мерседес запевняє, що він працював ледь не до останніх днів свого життя. За її словами, Маркес написав роман iз робочою назвою «Ми зустрінемося в серпні», в якому розповів про заміжню жінку, в котрої зав’язується роман під час однієї з щорічних поїздок на острів, де похована її мати. Рукопис готовий для видання, але Маркес не поспішав відправляти його у видавництво. Він, за словами близьких, хотів ще попрацювати над завершенням. Відомо, що зараз у посмертного роману найвідомішого після Сервантеса іспаномовного письменника планети — два варіанти кінцівки.

«Якщо ви зустрінете справжню любов...»

Остання книга Маркеса вийшла рівно 10 років тому. Це були «Спогади моїх сумних повій». Серед найбільш відомих його творів — «Сто років самотності», «Осінь патріарха», «Кохання під час холери», «Полковнику ніхто не пише» та десятки інших. Габріель Гарсія Маркес, старший з шістнадцятьох дітей, народився 6 березня 1927 року в Колумбії в містечку Аракатака — банановому порту на березі Карибського моря. Жив у Мексиці та Європі, останні 30 років не покидав власного будинку в Мехіко. У дитинстві його виховували батьки матері. Особливо близький Гарсія Маркес був зі своєю бабусею, яка розповідала йому чимало легенд і міфів, що лягли в основу багатьох творів майбутнього письменника. Дід Гарсія Маркеса, полковник у відставці, розповідав онукові «нескінченні історії про громадянську війну своєї молодості». «Він брав мене в цирк і в кіно і був свого роду пуповиною, що зв’язує мене з історією і реальністю», — згадував письменник. Після смерті дідуся Маркес навчався в Баранкілья, пізніше відвідував школу у місті Зіпакіра недалеко від Боготи. У 1947 році вступив на юридичний факультет Колумбійського університету. Протягом наступних шести років писав для газети «Спостерігачі» (Espectador). У 1958 році Гарсія Маркес одружився із з Мерседес Барча. У них — два сини — Родріго та Гонсалес. «Якщо ви зустрінете справжню любов, то вона від вас нікуди не дінеться — ні через тиждень, ні через місяць, ні через рік», — сказав якось Гарсія Маркес, маючи на увазі свою чарівну Мерседес.

У літературі дебютував 1955 року повістю «Опале листя». Через два роки у нього вийшла книга «Полковнику ніхто не пише»: її назва стала крилатою фразою, а сам твір — початком великої слави найвідомішого письменника Латинської Америки. Історія про екзистенціальну самотність через десять років зросла знаменитим романом «Сто років самотності». Свій найвідоміший твір Маркес переписував дев’ять разів і називав другосортним кіносценарієм. Головною ідеєю письменника була задумка написати «тотальний роман», в якому фантасмагоричні дитячі спогади переплелися б з реальним історичним досвідом і архаїчними, загальними для всіх культурними образами. Цим романом і стали «Сто років...» (1967) — історія одного сімейства, яка вічно повторюється і відбувається на тлі історичних подій в Колумбії.

У 1982 році Гарсію Маркеса удостоїли Нобелівської премії з формулюванням «За романи та оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту». У своїй Нобелівській промові під заголовком «Самотність Латинської Америки» Маркес говорив про відособленість цієї частини світу — штучного світу, відірваного від загальнолюдської історії. Незважаючи на це, саме Маркес зробив для подолання цієї ізоляції чи не більше за всіх: будучи вірним сином своєї країни і культури свого народу, він вніс всю Латинську Америку на карту світової літератури і став її надзвичайним і повноважним представником.

Секрет майстерності колумбійця — повне занурення в роботу. Коли Маркес писав, він відключався від навколишнього світу і дослухався до свого внутрішнього голосу. А коли переставав писати, повністю віддавався любові до життя.

ЗАПОВІТ ГЕНІЯ

Зі здоров’ям у Гарсія Маркеса давно було негаразд: у 80-х переніс рак легенів, наприкінці 90-х — лімфому. У 2008 році письменник, важко хворий на рак лімфатичних залоз, звернувся до читачів із прощальним листом: «...Боже мій, якби у мене було трохи життя... Я не пропустив би дня, щоб не говорити коханим людям, що я їх люблю. Я б переконував кожну жінку і кожного чоловіка, що люблю їх, я б жив у любові з любов’ю. Я б довів людям, наскільки вони не праві, думаючи, що коли вони старіють, то перестають любити: навпаки, вони старіють тому, що перестають любити!».

Габріель Гарсія Маркес не перестав любити, навіть ставши жовтим метеликом, який злетів у небеса. Він навічно переконав усю планету, що любить кожного з нас. Дорогий Габо, не забудемо! І зустрінемося у серпні!

Ольга Жук