Вкотре нагадаю афоризм Станіслава-Єжи Леца, аби позбутися двозначностей у назві есею: «Якщо треба вдарити в дзвін і бити тривогу – вдар, якщо навіть ти не дзвонар». Дмитро Юсип, що родом із села Лужки на Долинщині, все своє свідоме життя і є отим дзвонарем. Бо він є українським письменником, який живе і пише в рамцях національного культурного простору, який потребує щоденного захисту, як людина щоденного хліба. Дмитро Юсип не втомлюється писати і захищати той національний простір, який у сьогоденні глобалізаційних поглинань виглядає анахронізмом і таким собі цвяшком у дупі ситої Європи.

Звичайно, що такий досвід виглядає маргінальним. Але куди подітися нам, отим маргіналам, які не можуть позбутися любови до своєї малої бàтьківщини, що є прообразом великої Батьківщúни. І хоча відомий афоризм котрогось із ірландців, тих, котрі могли зупинити це європейське поглинання націй і народів, але втомилися опиратися диявольській спокусі, що батьківщина за державу не відповідає, одначе українство нині – змаргалізоване, роз’єднане, зраджене і продане і своїми, і чужими, «і мертвими, і живими, і ненародженими», чи не єдине чинить самурайський опір отій вавилонській настримній орді, яка обіцяє всі народи ощасливити, вділивши кожному відсотки за їхні тридцять срібних національної зради…

І так виглядає, що на всім білім світі залишаться дві незалежні держави – Лужки на Долинщині і Паушівка на Чортківщині, і два дзвонарі на велелюдному цвинтарі надій та людських ілюзій – Дмúтро і Евген, кожен із дерев’яною шаблею, із заржавілим і прогнилим обрізом, і завжди гострим пером захищатимуть могили своїх предків, аби згодом самим перетворитися в придорожні хрести сумління і будити продані душі, поки не впадуть і не стануть землею, яка горітиме під п’ятами зрадників і запроданців…

«Дзвони Чумацького Шляху» – це не просто історія незламности українського духу. Це історія колективних поразок та індивідуальних перемог. Бо що є життя і смерть конкретної людини, сповненої віри й любови до рідної землі і рідного народу, як не зневага зради та пристосуванства і гімн перемоги нескореному духови! Духови, «що тіло рве до бою»!

Іван Франко та Дмитро Вітовський (я би додав ще поручника Бубелу, про якого забули, бо він організував і підготовив Листопадовий зрив 1918-го), Михайло Гайворонський і Василь Вишиваний, безіменні і названі захисники Крутів... мільйони ідуть, мільйони голосять, мільйони  захищатимуть свою Землю. Українська земля свята, бо її, якщо вже не буде кому,  захищатимуть мільйони мертвих і нескорених. Про це нагадує один із персонажів роману Василя Стефака «По той бік ночі»: «Чуєш, як кістяки заворушилися в своїх домовинах?
«Ох, нещасний, — ще ти мені насій морозу на спину!”
— Скоро вони встануть і підуть…»

Дмитро Юсип пише про те саме, він не дає забути кожного досвіду, сповненого віри (а віра – це світогляд, який робить людину сильною!). Кожна доля, озвучена болем пам’яті, є вічним нагадуванням Людини і вічним нагадуванням Людині – ці мертві й досі захищають національний простір, а разом із ними ті живі, які не розчарувалися і не зневірилися: геройство не тільки у смерти за батьківщину, геройство у щоденній непомітній праці на благо батьківщини. Не треба спекулювати на геройстві у цій країні і на обіцянках людей без чести і моралі . Україна потребує людей, які не чинитимуть підлости. Вона не потребує партій розбрату, що нагадують собою вовчі зграї, вона вимагає братства людей, свідомих свого чину і своєї мети. 

Я розумію, що книга не змінить світу, але я знаю, що такі книги, які пише Дмитро Юсип здатні змінити конкретну людину, і в цьому їхня найбільша заслуга. А все тому, що цей вайлуватий і неспішний на вигляд чоловік, є одним із найвідданіших захисників українського національного простору. Вічним солдатом і самотнім чатовим, який завжди готовий дзвонити у Великодні дзвони, прославляючи Україну, і бити у дзвони тривоги, попереджаючи її про небезпеку.