Зшиток «Дзвона» за червень 2018-го може видатися незвичним, навіть викличним, адже вочевидь порушено деякі давно вироблені принципи «дзвонівської» цілісності. Так, художня проза в чистому вигляді відсутня. Але маємо її спорадичні сплески:у щоденнику 2015–2017 років Олеся Волі, історико-етнографічному тексті Михайла Ломацького (1886–1968) про «зачарований» світ гуцулів (післяслово О. Масляника), «Штрихах до автопортрета» історика й політолога Ярослава Пеленського (США), «гостьових» оповідках Георгія Маценка (про Петлюру, Скрипника, Семирадського, інших), біографічно-науковій сильветі українця Іллі Мечникова (автор – Володимир Андрух), фрагментах книги Мирослава Лазарука «Забуті письмена», присвяченої життю і творчості Ігоря Римарука, нарисі Анатолія Бурдейного про Григорія Коваленка (1868–1937), моїй рефлексії «Протест» із мистецькою підставою. Видається, ніби в часи, коли есей стає загрозливо модним, журнал по-своєму акцентує на вільній – живослівній, враженнєвій, подієвій, як і філософській, – природі цього жанру. Акцент слушний, хоч сам редакторський хід трохи ризикований… Не знаю, якою буде проза подальших чисел, та очікую й белетристичних подарунків – скажімо, щось талановито-гостросюжетне на історичному або нинішньому ґрунті. Звісно, кожен зі згаданих текстів «прописаний» у певній рубриці, виконує передовсім належну йому роль. Записи Волі вияскравлюють нелегкі труди і дні сучасного українського письменника – цього разу (були денникові друки й інших майстрів слова) із притиском на полемічному інтелектуалізмі, що перемежовується з житейськими турботами. Лазарукова спогадальність дуже вдало підкріплена поетичними імпульсами. А думання Мечникова у висвітленні Андруха вельми привабливе й сучасне. Трохи аберовано й подачу поезії. Журнал враз хапає за очі й серце великою ретро-дебютною добіркою (післяслово О. Цимбали) високого віршованого інтиму композитора-пісняра, геніального мелодиста Анатоля Кос-Анатольського (1909–1983). (Ось як працює час! Вірші ці, певно, камертон, однак для душ, спраглих світової краси; чи такі ще будуть?..) Надпоривом глибинної самоідентифікації перейняті добірки Людмили Павлюк (аж до «калинових молекул»), Ярослава Ясінського («де з Богом нарівні / стоять мої Карпати»); у них не відчути меж, натомість лірика Юлії Бундючної («На цій незаарканеній межі…») і Романа Любарського («Усім Господь роздав по ролі, / усім назвав свої паролі…») щасливо підноситься над авторським самообмеженням. Усіх цих самобутніх поетів чи не найбільше об’єднує наче формальність – римування; і переважно паралельне, що засвідчує прагнення задіяти риму на всіх поетичних рівнях… Цілком інший підхід до поезотворення – своєрідну верліброву фіксацію небуденних відрухів щодення – сповідує тут класик норвезької літератури Улов Г. Гауґе (переклад, післяслово Г. Кирпи). Неординарна думка нуртує в публіцистично-філософському, з довільними елементами звичаєвості й історії «Просвіти», дописі Уляни Свередюк і Богдана Дячишина «Материзна українського слова», в історичній розвідці Дмитра Чобота «Українська Волинська держава XIV–XV століть». Досить оригінальну спробу, сказати б, політологічної орієнтації за рядками поетичних мініатюр Ліни Костенко – «Тривожні видива на розпуттях історії» – подали Володимир Мельничайко й Мирослава Криськів. Відтак новий сюрприз: аналітика трьох авторів – моя, Віктора Палинського, Степана Івасейка стосовно одного поета – Богдана Чепурка; вартий уваги прецедент: градація й мовби взаємне доповнення поглядів, добротний стиль кожного, проте надалі варто дбати про представлення більш полярних критичних позицій, – так природніше, корисніше й цікавіше. Без винятку всім! Незвичайна й тутешня сатира: дуже вправні віршовані інвективи Володимира Могилюка на мелодії пропагандивних хітів совіцького часу; віршовані гірко-гуморески Михайла Костіва у вдячному, бо з народного, стилі Павла Глазового. Галерейний простір віддано різножанровій творчості (гравюра, малярство) талановитого галичанина, львів’янина, нині ще й ньюйорківця, художника Михайла Барабаша; репрезентації передує доволі прямий і конструктивний (!) монолог митця. Сторінки поезії як інкрустовані екслібрисами Мирона Яціва (1929–1996). Незабутнього Петра Сороку поминають його львівські колеги.

Відзначаю, з огляду на сказане, творчо-нестандартну методу упорядника журналу.

Маю надію, що невдовзі друкування зшитків «Дзвона» все-таки синхронізується з календарем.