Київське видавництво «Грані-Т» належить до лідерів українського книжкового ринку. Сотні книжок і презентацій, найвідоміші автори і найпрестижніші нагороди… Сьогодні більше за них не видає в Україні ніхто. Тим приємніше, що на Закарпаття на травневі свята завітала головний редактор видавництва Діана Клочко – один із провідних експертів сучасної української сучасної книжки. За два дні мобільна київська пані встигла обдивитися весь Ужгород, Мукачево і навіть завітати до Березнянщини.  

Ми не втрималися, аби не запитати пані Діану ( до речі, ще й колишню художницю та журналістку) про її враження. 

- Але насамперед кілька слів про ваше видавництво…
- Воно існує як експериментальна лабораторія, котра шукає талановитих, толерантних, терплячих. Тому й назва така «Грані-Т» Себто, грані таланту. І ми придумали багато чого: і  масштабні культурологічні проекти, і потужні серії книжок для дітей, і нові напрямки «книжки для сімейного читання». А ще створили колектив молодих, але фахівців, підняли соціальний інтерес до арт-видань, запровадили конкурс дитячої літератури,  проект для сиротинців.  

І усе це – за три роки існування, тобто з шаленою швидкістю і на пристойному інтелектуальному рівні. Що й було засвідчено купою нагород (у тому й – міжнародних), які вже не вміщаються на одну стіну офісу.

- Тож яка ваша думка про ситуацію довкола української книжки?
- Протягом майже десяти років я займаюсь українською книжкою, як рецензент, аналітик, експерт, членкиня декількох журі, автор і керівник проектів, врешті – й шеф-редактор видавництва. І у кожній з цих іпостасей стикаюсь із одним і тим самим протиріччям. Українська книжка існує повноцінно, бо талановитих людей, які займаються творенням книжки, у нас більше, ніж у Польщі чи Росії.  

Але водночас українська книжка повноцінно не існує, бо за  показниками продажу вона стоїть нижче за будь-яку з країн Європи.  

Звідки така несправедлива диспропорція? Чому величезна і важлива сфера націотворення і самоусвідомлення виявилась загнаною у тісну комірчину? Говорити про  цілеспрямовану політику віддання нашого книжкового ринку сусідньому ідеологічно активному бізнесу не буду. Це настільки очевидно, що викликає внутрішній протест.  

Чиновники віддають наш ринок, але чому ми погоджуємось?  Чому «чуже» виявляється важливішим за «своє»? Звідки зневіра й нехіть? І ці питання чиновникам вже не адресуєш, вони стосуються цінностей, які складаються в сучасному українському суспільстві. Але те, що я спостерігаю, не є доконечно фатальним.  

Тому тицяти українську книжку до очей, рук і вух українців потрібно з потрійною силою. Не силоміць, але експансивно! Ото дожили – мусимо влаштовувати експансію на рідному просторі …

- Чому вирішили провести свята на Закарпатті?
- Ми усім видавництвом виїхали «моніторити» ситуацію в різні міста країни. Я подалась на Закарпаття, оскільки ми тут маємо аж трьох авторів (не кожен регіон України може таким похвалитись, хоча ми зібрали у себе найбільше авторів за усю історію українського книговидання часів незалежності) – а натомість жодної презентації, жодного представлення! Так не може продовжуватись. Отже, і в свята продовжую працювати... Експансія, одним словом…(Усміхається – авт). 

- Як представлено Закарпаття у вашому видавництві?
- Перш за все – як один з найцікавіших туристичних регіонів. Це підтверджують і розпродажі наших путівників. Такими є: Київ, Львів й Закарпаття. Нинішня моя мандрівка (хоч я й не вважаю себе непоінформованою) підтвердила мої очікування: аби зрозуміти, що робити далі, треба бути не в офісі. Потрібно їхати, дивитись, розмовляти, бути безпосередньо, тілесно й інтелектуально присутньою. Як усі новітні засоби розваг не замінять книжку (особливо для дітей), так і в комунікації важливіші інтонації, ніж слова. 

- Ваші враження від поїздки? 
- Досить контрастні. По-перше, зрозуміла, чому в Закарпатті так вільно себе почуваєш? Тут дуже високий ступінь толерантності. Люди не страшаться себе й, відповідно, інших. Ця колективна якість, безумовно, виховується століттями. Наприклад, в Галичині ви завжди відчуєте осторогу, а в Києві – скептичну оцінку, близьку до нівеляції.  

Натомість, в Закарпатті індивідуальність – то норма, ніхто не схожий на іншого, типове існує у варіантах. Я це раніше відчувала у дерев’яній архітектурі, тепер побачила і у непоцінованій ще історії народного костюма закарпатців. 

Скільки тут усього, що межує з геніальністю! Скільки тут художнього смаку, пропорціонування, архітектоніки, мудрої технології! А сучасні дизайнери не знають, де брати мотиви як декоративні, так і конструктивні.  

Але нема не те що достатньої – бодай першої популяризації усього цього набутку. На превеликий жаль, бачу також низький рівень реставрації, реконструкції, якесь грубе  і недбале ставлення до архітектурних деталей, фактур, використання кольорів. Ніби давнє не треба любовно підновлювати. Ніби час не має цінності й не є тим, що є найбільшою (і наймоднішою!) цінністю.  

Чомусь можна «втулити» євроремонт  посеред сецесії або й конструктивізму, чомусь можна пластмасу «впхнути» в деревину 17 століття. Гірко таке бачити! Гірко, що таке бачать тисячі туристів і складають собі враження про закарпатців, зокрема, й українців загалом.

- А які враження залишилися у вашого 13-річного сина?
- Хоче приїхати ще раз. І пожити тут довше, не в сучасному мотелі (хоча комфорт любить, й із задоволенням перемикав канали тих країн, що в Києві не вхопиш), а десь там, в гірському селі. Врешті, як багато з народжених у містах (і не лише в столиці), він хоче чогось екзотичного (чи романтичного), а тут його збереглось чимало.

- Чим Закарпаття цікаве для України?
-  Тим, що це – Україна інша. Мішанка різних національностей не перетворила цей край на чужинський для тих, хто живе «за Карпатами».

- Чи зародилися тут у вас якісь нові ідеї, проекти?
-  Так, але говорити про їх реалізацію поки що зарано. Це вино має ще вибродити.

- Ваше побажання закарпатцям?
-  Говоріть більше й гучніше про себе! Ваша історія, культура, мистецтво варті того, аби їх полюбили більшість українців. А вони ж майже  нічого про це не знають. А ви ж такі сором’язливі… (Усміхається – авт).

- І наостанок: поділіться своєю мрією?
-  Якщо про Закарпаття – то зробити ще з десяток книжок і проектів, з півсотні презентацій та творчих зустрічей. Якщо про себе, то купити гелікоптер і маленьку хатину десь поблизу Волівця, аби літати з Києва на вихідні й свята. Поїзди йдуть так довго, а комфорт у них такий некомфортний…