Кінематографічна увага до деталей, поетичність письма та доброта – ось особливості її стилю, що впадають в око з перших же рядків її повісті: «Мені хочеться почати з пальців її ніг. Ні, навіть зі значно дрібнішої детальки – щілини між мізинцем і сусіднім від нього пальцем ноги. У закритій жіночій взувці все, чим може потішитися душа, - лише ця манюсінька річ. Стиснута тугою шкірою, тепла, рожева, ледь помітна, вона натякає на прихований тваринний магнетизм і вогку жіночність»…  

Ми зустрілись у центрі Києва, в арт-кафе «Антресоль». На моє запитання, чому вона призначила зустріч тут, Іра відмахнулась: «Не знаю, це моє місце. Мені тут класно дишеться й пишеться». Взагалі це властиво їй – відверто говорити й прямо дивитись у вічі. І не завше легко витримати погляд цієї літераторки й режисерки з зовнішністю моделі. Майже відразу переходимо на «ти». 

- Я знаю, що тривалий час ти займалася рекламою і хотіла би спробувати себе також в ігровому кіно…
- П’яти років роботи в рекламі мені вистачило, щоб зрозуміти: українські режисери за негласними законами ринку майже завжди знаходяться в категорії «С» (європейські, американські – це категорія «А», московські режисери – категорія «В», відповідно). Але проблема навіть не в такому розміщенні сил. Просто рекламний бізнес – взагалі, один із найцинічніших, і коли пізнаєш, як працюють всі його гвинтики й коліщатка зсередини, поступово наступає тупіковий безпросвітний пересит. Я не зарікаюся, що взагалі ніколи не повернуся до такої роботи, але в майбутньому хотілося б проявити себе більшою мірою в кіноіндустрії. Хоча цей бізнес теж має багато хронічних болячок. Минулого року я вперше взяла участь у зйомках повнометражного продюсерського фільму, в результаті чого мої особисті ілюзії пережили багато метаморфоз. У більшості випадків українські продюсери дають творчій групі ті анекдотичні кубики з літерами «Ж», «О», «П», «А», з яких чомусь в результаті має скластися слово «ЩАСТЯ». Для створення професійного продукту потрібен відповідний інструментарій, але в цій країні кіно, як мінімум, не має належних бюджетів.  

- Яким був твій перший досвід авторського кіна?
- Єдине, за що мені тепер не дуже соромно, це мій короткометражний фільм. Називається  «Blue Hour». Протягом чотирьох років я працювала в продакшн компанії «23/32». Вони знімають переважно рекламу, але час від часу намагаються робити щось вільне від комерції, маю на увазі, мистецькі проекти. Саме таким чином паззли моїх та продюсерських амбіцій склалися, і мені пощастило зняти своє короткометражне кіно. Але велику роль в усій цій історії зіграла також моя команда, тобто знімальна група. Серед інших хочеться виділити, наприклад, оператора Яна Хоффманна з Берліну. Це, дійсно, професіонал вищого класу. В якості виразної характеристики можу навести ті факти, що 10 років він працював асистентом Гельмута Ньютона, знімав кліпи для Rammstein’у. І от Ян по-дружньому прочитав мій сценарій і сказав: «Я робитиму це безкоштовно. Мені цікаво». Згодом знайшлися всі інші потрібні люди, і за чотири дні ми відзняли короткометражку під назвою «Blue Hour». Тепер цей фільм перебуває на стадії фестивального життя: минулого року він демонструвався на «Молодості», незабаром братиме участь в одному з французьких кінофестивалів...  

- Про що цей фільм? Як ти б сама спробувала розказати про нього в кількох словах?
- Якщо «кількома словами», то головний акцент фільму закладений у його назві. В перекладі з англійської під «bluе hour» мається на увазі передсвітанковий час, тобто вдосвітня сірятина, коли починає розвиднюватися (до речі, я шукала якесь відповідне поняття в українській мові і такого не знайшла…) З іншого боку, слово «blue» означає також «сумний», і тому в дослівному перекладі назви додається певний настроєвий контекст. Загалом же, мій фільм про те, що почути власний подих у великому місті можна тільки рано вранці. Більше того, дія там відбувається у день Великодня, а для мене це свято несподіваних світлих зустрічей (у тому числі, із собою).  

- Ти зачепила тему «Людина і місто». Що для тебе Київ?
- Київ для мене – абсолютно рідна і жива істота, якій я, звісно, не змогла би поставити об´єктивну оцінку. Я знаю «все его трещинки», настрої, випуклості і западинки, інколи ми сваримось, потім – миримось з різними сентиментальними наслідками таких примирень… Останнім часом, щоправда, ми з чоловіком практикуємо відлюдницьке життя-буття в селі, за 130 км від столиці. Але це означає лише те, що на даному етапі мені необхідно по-справжньому скучити за рідним містом.  

- Питання двомовності як до корінної киянки. У твоїй поетичній книзі вміщені вірші як українською, так і російською…
- Двомовність – дуже цікаве питання, яке завжди зі мною. Я вважаю, що білінґвізм для Києва – це, як мінімум, природно. Мої батьки, наприклад, розмовляють російською. А бабуся, скільки я себе пам´ятаю, працювала над високими показниками патріотизму в моєму організмі: водила мене в дитинстві до тодішнього союзу українок, привчала до всяких премудростей народної культури, книжки характерні дарувала і т.д. Таким чином, з мене виріс дволикий білінґв. Що ж до літературної самоідентифікації, спочатку російська мова була мені органічнішою, тепер я не втомлююсь закопуватись вглиб української – цьому можна вчитися безкінечно. Але грати в абсолют україномовності такій людині, як я, було би нещиро. І, взагалі, мені не дуже подобаються «або – або» будь-якого, особливо ж – лінгвістичного, плану. Знаєш, я за українську мову деяких недоброзичливців на шматки розірву, але при цьому, загалом, ратую за полікультурність.  

- Якими були твої перші спроби в літературі?
- Я складала недоладні віршики, починаючи років з 10. Цвєтаєва якось написала, що «поганими віршами, як і кором, треба перехворіти в дитинстві», думаю, це точний діагноз. Потім, років у 16, якимсь дивним чином мене занесло до однієї з літстудій Спілки письменників. Але, зрештою, я не змонтувалася з її специфічною атмосферою і років на 6-7, взагалі, випала з навкололітературного варива. Тепер знову намагаюся зайти до цієї ріки, але вже з іншого берега… Як виявилось, є велика різниця між пошуками літератури в собі і себе в літературі.

- Як ти вважаєш, чи може сучасний український письменник жити з гонорарів?
- Теоретично може, але, як я розумію, зараз таких літераторів лише кілька. Професійність в літературі, як і в будь-якій іншій сфері,  передбачає певну взаємопов´язаність із різними факторами. Високі заробітки ж пропорційно залежать від кількості опублікованих книг, їхніх тиражів, перекладів тощо. Формула вічна: спочатку ти працюєш на своє ім´я, потім воно працює на тебе.

- Давай поговоримо про твою повість «Післявчора». Як довго ти її писала? І як взагалі тобі вдається писати при такому шаленому ритмі?
- «Післявчора» я писала набігами протягом року, і, чесно зізнаюся, таке писання було далеким від професійної роботи над текстом. Свідоме ставлення до процесу створення повнометражної прози прийшло набагато пізніше, а саме тоді, коли я вже тримала в руках власну книгу, з якої виросла, немов із коротенької сукенки, ще до її виходу. Тепер вчуся писати, як би парадоксально це не звучало. По-перше, обрізавши всі можливі хвости у місті, переїхала на якийсь час до села, де головного палива для літератора-початківця – а саме, поєднання часу й місця – насправді достатньо. По-друге, останнім часом я змінила власну «оптику» для сприйняття літературних творів взагалі: якщо раніше просто читала книги, не обтяжуючи себе глибоким аналізом, то тепер, як справжній патологоанатом, жадібно вивчаю їхні нутрощі, починаю бачити шви. Писання прози – це також режисура, яка передбачає детальне планування загального і ювелірне опрацювання конкретного. Це я тепер розумію. Те саме стосується сприйняття всього довколишнього: я почала полювати на чужі історії, виразні детальки, підслуховувати діалоги, записувати нові слова, тобто збирати живий, унікальний матеріал. Все це – справжня магія, і я вже відчуваю наркотичну залежність від неї.

- Якою була найбільша похвала твоїй роботі в кіно чи в літературі?
- За останній рік мед і дьоготь в моєму житті так щільно перемішалися, що я багато в чому змінила своє ставлення як до похвал, так і до негативної критики. Все це дуже відносне, тому що суб´єктивне. Беручи до уваги будь-яке оцінювання власної творчості, не зайвим буде тримати при собі риторичне питання «А судді хто?». Судді ж – найрізноманітніші люди, діаметрально протилежних віку, рівня ерудиції, освіченості, досвідченості та, врешті решт, особистісних уподобань. І тому, якщо не навчитися фільтрувати чужі думки крізь призму відносності, дуже легко втратити власні орієнтири. Я і досі вчуся адекватно сприймати критику, не кажучи вже про словесну вседозволеність в Інтернеті, але з деяких пір намагаюсь не забувати про броньовану одежинку для серця – в ній тепліше.

- Книжки яких молодих українських письменників ти б порадила почитати?
- Радити, як відомо, – невдячна справа. Хоча серед колег за цехом, звісно, я виділяю для себе певних авторів, нові книги яких завжди неодмінно купую і читаю. Сучасна тенденція появи такої кількості дуже молодих, якщо не сказати – юних, українських письменників вирізняється хронічною незрілістю їхніх творів, це ясно. Але стилістичні і композиційні вади, недостатність життєвого досвіду та всі інші симптоматичні недоліки молодої літератури варто вибачати (бо це поступово шліфується!), якщо за всім оцим явно стоїть сильна, неординарна особистість. Зі справжнім інтересом я читаю Таню Малярчук, Катю Калитко, Богдана-Олега Горобчука, Дмитра Лазуткіна… В книгах мого чоловіка, Артема Чеха, я завжди знаходжу, що покритикувати, але при цьому нюхом чую його загальний високий потенціал. В принципі ж, я впевнена, що років за десять нинішні молоді українські літератори будуть писати зовсім по-іншому, і тому зараз дуже цікаво спостерігати за тим, як вони ростуть від книжки до книжки.

- Чи лишилось щось ще, що я не попитав, а ти б хотіла розказати?
- Знаєш, я завжди хочу стільки всього сказати, а зараз просто не знаю, чим закінчити.

На прощання прошу, щоби Іра підписала мені книгу. Рівні літери, акуратний почерк відмінниці: «Я поки що не навчилась давати інтерв’ю, але обіцяю виправитись. Іра Цілик».